Джеймс Олдридж - Останнiй дюйм (Останнiй дюйм - 1) (на украинском языке)
- Це ти, Девi?.. - запитав звiдкись здалеку.
- Я зняв з тебе акваланг, - почувся тремтячий голос хлопчика. - Але в тебе на ногах усе ще тече кров.
- Не звертай уваги на ноги, - сказав вiн, розплющуючи очi.
Бен трошки пiдвiвся, щоб подивитись, в якому вiн станi, але побоявся знову знепритомнiти. Вiн знав, що не зможе сiсти, а тим бiльше звестись на ноги, i тепер, коли хлопчик перев'язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгiрше - ще попереду, i йому треба було все обмiркувати.
* * *
Єдиною надiєю врятувати хлопця був лiтак, i Девi повинен буде його вести. Не було нi iншої надiї, нi iншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Девi, що йому доведеться вести лiтак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синовi, пiдготувати його й переконати зробити це, хоч i несвiдомо. Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрiлої свiдомостi дитини. Бен уважно подивився на сина i пригадав, що давно вже як слiд не приглядався до нього.
"Вiн, здається, хлопець розвинутий", - подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець iз спокiйним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий i навiть невгамовний характер. Але блiде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помiтивши пильний погляд батька, Девi одвернувся i заплакав.
- Нiчого, хлопчику, - насилу вимовив Бен. - Тепер уже нiчого.
- Ти помреш? - запитав Девi.
- Хiба я в такому станi? - не подумавши, запитав Бен.
- Так, - вiдповiв Девi крiзь сльози.
Бен зрозумiв, що допустився помилки i що йому не можна говорити з хлопчиком, не обдумуючи кожне своє слово.
- Я жартую, - сказав вiн. - Не надавай значення тому, що з мене так тече кров. Твоєму батьковi доводилось бувати в скрутних становищах не раз i не двiчi. Хiба ти не пам'ятаєш, як я попав тодi до лiкарнi в Саскатунi?
Девi кивнув:
- Пам'ятаю, але тодi ти був у лiкарнi...
- Так, так, це правда... - Вiн напружено думав про своє, стараючись знов не зомлiти. - Знаєш, що ми з тобою зробимо? Вiзьми великий рушник i розстели бiля мене, а я на нього перекочусь, i ми якось доберемося до лiтака. Згода?
- Я не зможу втягнути тебе в машину, - сказав хлопчик; в голосi його звучала туга.
- Е, що там, - сказав Бен, стараючись говорити якомога лагiднiше, хоч це було йому дуже важко. - Нiколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобi, мабуть, пити хочеться, а води й немає, га?
- Нi, я не хочу пити...
Девi пiшов по рушник, а Бен сказав йому все тим же голосом:
- Iншим разом ми захопимо дюжину кока-кола. I льоду вiзьмемо.
Девi розстелив бiля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розiрвалися на шматки i руки, i груди, i ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п'ятами в пiсок, i вiн не втратив свiдомостi.
- Тепер тягни мене до лiтака, - ледве чутно промовив Бен. - Ти тягни, а я буду вiдштовхуватись п'ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне швидше дiстатись туди.
- Як же ти зможеш вести лiтак? - запитав його зверху Девi.
Бен заплющив очi, вiн хотiв уявити собi, що переживає зараз син. "Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, - думав вiн. Якщо сказати, це перелякає його на смерть".
- Цей маленький "Остер" лiтає сам, - вiдповiв Бен. - Треба тiльки покласти його на курс, а це не важко.
- Але ж ти не можеш поворушити рукою. I очей зовсiм не розплющуєш.
- А ти про це не думай. Я можу лiтати наослiп, а правити колiньми. Давай тягни.
Вiн подивився на небо i помiтив, що вже пiзно i здiймається вiтер; це допоможе лiтаку злетiти, якщо, звичайно, вони зумiють вирулити проти вiтру. Але вiтер буде зустрiчний до самого Каїра, а пального обмаль. Бен надiявся всiм серцем, що не подме хамсин - ослiплюючий вiтер пустелi. Вiн мав бути обачнiшим - запастись прогнозом погоди на тривалий час. Ось що буває, коли стаєш повiтряним вiзником. Або ти надто обережний, або дiєш навмання. Цього разу - що траплялося з ним не часто - Бен був необережним вiд початку до самого кiнця.
* * *
Довго вибиралися вони по схилу - Девi тягнув, а Бен вiдштовхувався п'ятами, на мить втрачаючи свiдомiсть i знову вертаючись до тями. Двiчi вiн зривався вниз, але нарештi вони дiсталися до машини. Бену пощастило навiть сiсти, притулившись спиною до хвостової частини лiтака, i оглянутись. Та сидiти було справжнiм пеклом, i зомлiвав вiн усе частiше. Його тiло, здавалося, роздирали тепер на дибi.
- Як справи? - запитав вiн хлопця; той задихався, знесилений вiд напруження. - Ти, видно, зовсiм змучився.
- Нi! - крикнув Девi сердито. - Я не втомився!
Його тон здивував Бена: батько нiколи ще не чув у голосi хлопця нi протесту, нi тим бiльше лютi. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати цi почуття. Невже можна роками жити з сином i не розглядiти його обличчя? Але зараз вiн не мiг дозволити собi роздумувати про це. Вiн усе добре усвiдомлював, але дух захоплювало вiд нападiв болю. Шок минав. Правда, Бен дуже ослаб, вiдчував, як а його лiвої руки сочиться кров, i не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою, нi навiть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальцi). Девi самому доведеться пiдняти лiтак у повiтря, вести його i посадити на землю.
- Тепер, - сказав Бен, ледве ворушачи в ротi пересохлим язиком, - треба навалити камiння бiля дверцят лiтака. - Передихнувши, вiн казав далi: - Якщо навалити високо, ти зможеш втягнути мене до кабiни. Вiзьми камiння з-пiд колiс.
Девi зразу взявся до роботи: вiн почав складати уламки коралiв бiля лiвих дверцят - з того боку, де сидить пiлот.
- Не там складай, - обережно промовив Бен. - Бiля правих дверцят. Якщо я полiзу з цього боку, менi заважатиме рульове управлiння.
Хлопчик пiдозрiливе глянув на батька, але тут же з великим завзяттям узявся знову за камiння. Коли Девi пробував пiдiймати надто важкi брили, Бен казав йому, щоб вiн не напружувався.
- У життi можна зробити все, що завгодно, Девi, - промовив вiн кволим голосом, - якщо не надiрвешся. Не надривайся.
Вiн не пам'ятав, що ранiше давав синовi такi поради.
- Так, але ж скоро вже смеркне, - сказав Девi, коли скiнчив роботу.
- Смеркне? - розплющив очi Бен. Було незрозумiле, чи то вiн задрiмав, чи знову знепритомнiв. - Це не присмерк. Це вiє хамсин.
- Ми не можемо летiти, - сказав хлопчик. - Ти не зумiєш вести лiтак. Краще й не пробувати.
- Е, - заперечив Бен з тiєю навмисною лагiднiстю, вiд якої йому ставало ще сумнiше, - вiтер сам донесе нас додому!
Вiтер мiг вiднести їх куди завгодно, тiльки не додому; а коли вiн подме надто сильно, вони не побачать пiд собою нi посадочних знакiв, нi аеродромiв - нiчого.
- Рушаймо, - знову сказав вiн хлопчиковi, i той з новою силою взявся тягнути його, а Бен вiдштовхувався, доки не опинився на саморобних схiдцях з коралової брили бiля дверцят. Тепер лишалося найважче, але вiдпочивати не було часу.
- Обв'яжи менi груди рушником, лiзь у лiтак i тягни, а я буду вiдштовхуватись ногами.
Ех, коли б вiн мiг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; вiн тепер був майже певен, що кiнець кiнцем усе-таки помре. Головне - вижити до Каїра i показати хлопцевi, як посадити лiтак. Цього буде досить. Тiльки на це вiн надiявся, це була його найдальша мета.
I ця надiя допомогла йому забратися в лiтак, вiн вповз у кабiну зiгнувшись, напiвсидячи, майже непритомний. Потiм спробував сказати хлопцевi, що треба зробити, але не змiг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен вiдчув це i зробив ще одне зусилля.
- Ти не бачив, я витягнув з води кiноапарат? Чи залишив його в морi?
- Вiн унизу, бiля води.
- Пiди принеси його. I маленьку сумку з плiвкою. - Тут Бен пригадав, що заховав зняту плiвку в лiтак, щоб уберегти її вiд сонця. - Не треба плiвки. Вiзьми тiльки апарат.
Слова його звучали буденно, i повиннi були заспокоїти наляканого хлопця. Бен вiдчув, як гойднувся лiтак, коли Девi, стрибнувши на землю, побiг по апарат. Вiн знову почекав - цього разу вже довше, - щоб прийти до пам'ятi. Треба було вникнути в психологiю цього блiдого, мовчазного, настороженого i надто слухняного хлопчика. Ех, коли б вiн знав його краще!..
- Застебни мiцно ременi, - сказав Бен. - Допомагатимеш менi. Запам'ятовуй. Запам'ятовуй усе, що я скажу. Зачини свої дверцята.
"Знов непритомнiю", - подумалось Бену. Вiн поринув на кiлька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свiдомостi. Вiн чiплявся за неї. Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.
Бен не пам'ятав, коли вiн плакав, але тепер зненацька вiдчув на очах безпричиннi сльози. Нi, вiн не думає здаватись! Нiзащо!
- Розклеївся твiй батько, га? - сказав Бен i навiть вiдчув деяке задоволення вiд цiєї одвертостi. Справа йшла на добре. Вiн знаходив шлях до серця хлопчика. - Тепер слухай... - Бен знову одiйшов далеко-далеко, а потiм повернувся. - Доведеться тобi взятися за дiло самому, Девi. Нiчого не вдiєш. Слухай. Колеса вiльнi?
- Так, я забрав усе камiння.
Девi сидiв зцiпивши зуби.
- Що це нас погойдує?
