Темна матерія - Крауч Блейк
— Так.
— Ми не можемо обидва мати їх.
Він каже:
— Це ще питання, хто на них заслуговує, і на нього може не бути відповіді. Але якщо вибір впаде на нас, то навіть не думай ставати в мене на дорозі до Даніели й Чарлі. Я цього не хочу, але якщо доведеться, то я вб’ю тебе.
— Дякую за пиво, Джейсоне.
Я дивлюсь, як він іде.
Чекаю п’ять хвилин.
Останнім виходжу з бару.
Сніг і досі валить.
Вже сантиметрів п’ятнадцять насипало, а снігоочисників не видно.
Виходжу на тротуар і швидко роззираюсь довкола.
Кілька відвідувачів бару розбрідаються, хто куди, більше надворі нікого.
Я не знаю, куди йти.
Мені нікуди йти.
У кишені дві дійсні готельні магнітні картки, але використовувати їх небезпечно. Інші Джейсони вже давно могли зробити собі копії. Сидять, мабуть, зараз у моєму номері й піджидають, коли я повернусь.
Раптом мене осяває: остання ампула схована в тому другому готелі.
Тепер можна про неї забути.
Рушаю тротуаром.
Друга година ночі, я просто падаю з ніг.
Скільки інших Джейсонів тиняються зараз цими вулицями, відчувають ті самі страхи, мордуються тими ж питаннями?
Скількох уже вбито?
Скільки їх зараз вийшло на лови?
Я не можу позбутися відчуття, що на Логан-сквер я не можу почуватися в безпеці навіть серед ночі. У кожному провулку, який я минаю, у кожному дверному отворі мені ввижається якийсь рух, здається, що хтось скрадається позаду.
Десь через кілометр я доходжу до Гумбольд-парку.
Пробираюся сніговими кучугурами.
Виходжу на застиглу галявину.
Я страшенно втомився.
Ноги гудуть.
У шлунку бурчить од голоду.
Я більше не можу йти.
Попереду бовваніє якась вічнозелена деревина. Її гілки присипані снігом.
Найнижчі гілки метра за півтора над землею. Вони утворюють щось подібне на укриття від шторму.
Під самим стволом тільки трохи припорошено снігом. Я відгрібаю його й сідаю на землю під деревом з підвітряного боку.
Надзвичайно тихо.
Мені чути далеке деренчання снігоочисників, які працюють по всьому місту.
Небо неоново-рожевого кольору від усіх вогнів, які відбиваються від низьких хмар.
Я щільніше закутуюсь у бушлат, міцніше стискаю кулаки, щоб тепло хоч жевріло десь у долонях.
Із того місця, де я сиджу, видно відкрите поле, де-не-де поросле деревами.
Трохи далі, за мерехтінням снігу, вздовж пішохідної доріжки мріють ліхтарі з ореолами блискіток навколо світла.
Ніщо не ворухнеться.
Холодно, але так краще, ніж ясна погода.
Не думаю, що я замерзну на смерть.
Але ж і заснути я тут не зможу.
Коли я заплющую очі, мене осяває ідея.
Випадковість.
Як можна перемогти суперника, налаштованого передбачати будь-який твій крок?
Треба зробити щось несподіване.
Незаплановане.
Зробити хід навмання, хід, який ти майже, а бо й зовсім не обдумував наперед.
Може, це й поганий хід, який обернеться проти тебе і вартуватиме тобі усієї гри.
А може, він стане ключем для іншої гри, яка тобі й на думку не спадала, і яка надасть тобі несподівану стратегічну перевагу.
То як же мені пристосувати цю ідею до моєї ситуації?
Яку ж несподіванку можу я втнути, щоб її неможливо було прорахувати?
Я трохи задрімав.
Прокидаюся в сіро-білому світі, хапаючи дрижаки.
Ні снігу, ні вітру. Звіддаля крізь голі дерева видніється шматочок обрію. Найвищі будівлі ледь торкаються ковдри хмар, яка нависає над містом.
Відкрите поле біле й спокійне.
Світанок.
Вуличні ліхтарі гаснуть.
Я сідаю, усе тіло закам’яніло.
Бушлат припорошений снігом.
На морозі моє дихання закручується завитками.
У жодній версії Чикаго мені не траплялося такого спокійного ранку.
Коли в тиші порожніх вулиць тоне будь-який звук.
Коли на тлі білого неба й білої землі різко виділяються будинки й дерева.
Я уявляю, як сім мільйонів людей усе ще сплять під ковдрами, або стоять перед своїми запнутими вікнами й обережно визирають у щілини між завісами, розглядаючи те, що лишила по собі негода.
І коли я думаю про це, мені стає затишно й безпечно.
Спинаюся на ноги.
Я прокинувся з божевільною ідеєю.
І надихнуло мене те, що відбулось у тому барі вчора ввечері, якраз перед приходом того другого Джейсона. Таке досі ніколи не спадало мені на думку, тому я майже повністю довіряю цій ідеї.
Іду назад через парк, прямуючи на північ у бік Логан-сквер.
У бік дому.
Заходжу в перший-ліпший магазин і купую сигару «Swisher Sweets» і запальничку.
У мене лишається 8,21 долара.
Мій бушлат мокрий від снігу.
Я знімаю його, чіпляю біля входу й прямую до стійки.
Ця місцина так природно й затишно сюди вписалася, наче була тут завжди. Атмосферу 1950-х років створює не червона вінілова оббивка кабінок і табуретів, і не фотографії завсідників у рамочках на стінах, які збиралися десятиліттями. Ця атмосфера з’являється, як мені здається, від того, що тут ніколи нічого не змінюється. І прямуючи до столу крізь хмари сигаретного диму, я відчуваю, як тут усе пропахло смальцем, свіжозвареною кавою і непозбутнім запахом минулого.
Крім кількох відвідувачів біля стійки, я помічаю двох полісменів у одній кабінці, трьох медсестер, мабуть, тільки-но після чергування, — в іншій, і літнього чоловіка в чорному костюмі, котрий з якоюсь нудьгою і впертістю втупився у свою чашку з кавою.
Я всідаюся за стійкою поближче до тепла, яке випромінюється з відкритого грилю.
До мене підходить поважного віку офіціантка.
Я знаю, що в мене, мабуть, вигляд бомжа й наркомана, але вона й виду не подає, не придивляється до мене, — просто приймає моє замовлення зі старомодною, характерною для середнього заходу, ввічливістю.
Так гарно сидіти тут усередині.
Вікна запотівають.
Холод виходить із моїх кісток.
Ця цілодобова закусочна всього за вісім кварталів од мого будинку, але я ніколи сюди не заходив.
Коли приносять каву, я обхоплюю чашку брудними пальцями, вбираючи в себе тепло.
Треба все розрахувати заздалегідь.
Все, що я можу собі дозволити — це чашка кави, два яйця і кілька грінок.
Намагаюся їсти поволі, але я просто вмираю з голоду.
Офіціантка явно жаліє мене, тож приносить трохи тостів безплатно.
Вона добра.
Від цього мені стає ще паскудніше на душі, коли я уявляю, що зараз буде.
Я перевіряю час на своєму підпільному телефоні-розкладачці, який придбав, щоб зателефонувати Даніелі в іншому Чикаго. У цьому світі по ньому не зателефонуєш — навряд чи хвилини передаються через мультивсесвіт.
8:15 ранку.
Джейсон-2, мабуть, уже вийшов з дому хвилин двадцять тому, щоб сісти на поїзд і встигнути на свою лекцію о 9:30.
А може, він зовсім не виходив. Може, він захворів, або просто сьогодні залишився дома з якоїсь причини, котру я не передбачив. Це була б катастрофа, але тинятися навколо будинку, щоб переконатися, що там його немає, дуже ризиковано.
Я витягаю з кишені 8 доларів 21 цент і кладу на стійку.
Цього насилу вистачає, щоб заплатити за сніданок, плюс жалюгідні чайові.
Допиваю останній ковток кави.
Потім з кишені сорочки дістаю сигару й запальничку.
Роззираюся.
У закусочній тепер людно.
Вже пішли ті двоє полісменів, які тут сиділи, коли я зайшов, але є ще один, он він сидить у кутовій кабінці аж у самому кінці.
У мене ледь помітно тремтять руки, коли я відкриваю упаковку.
Виправдовуючи свою назву, кінчик сигари солодкуватий на смак.
Лише з третього разу мені вдається викресати вогонь.
Я підпалюю тютюн з одного боку сигари, набираю повний рот диму і струменем видуваю його в спину кухаря, який перевертає пиріжки на сковороді.
Секунд із десять ніхто нічого не помічає.
Потім літня жінка в кофті, вкритій котячою шерстю, яка сидить біля мене, повертається й каже:
