Темна матерія - Крауч Блейк
Логічно?
Я розстібаю сорочку.
— Черевики також?
— Усе.
Я скидаю кросівки, шкарпетки.
Стягаю з ніг штани й труси.
Потім увесь свій одяг — до останнього — складаю стосиком на передньому пасажирському сидінні.
Я почуваюся вразливим.
Беззахисним.
Мені надзвичайно соромно.
А що, як він захоче мене зґвалтувати? І оце ради цього все це було?
Він кладе ліхтарик на кронштейн між сидіннями.
— Вилазь із машини, Джейсоне.
Я відчуваю, що кабіна автомобіля — це свого роду рятувальна шлюпка. Поки я перебуваю всередині, він нічого страшного мені не заподіє.
Тут він не чинитиме розправу.
— Джейсоне.
Груди розпирає, дихання прискорюється, чорні плями стрибають перед очима.
— Я знаю, про що ти думаєш, — каже він. — Я можу спокійнісінько прикінчити тебе й у машині.
Мені бракує кисню. Туманіє голова.
Майже задихаючись, я встигаю сказати:
— Чорта з два. Ти не схочеш, щоб тут усе було в крові.
Коли я оговтуюсь, він саме тягне мене за руки з переднього сидіння. Він кидає мене на гравій, де я сиджу, майже непритомний, і чекаю, поки в мене проясніє голова.
Біля води завжди холодніше, і сьогоднішній день не виняток. Вітер люто впивається в моє голе тіло, вкрите гусячою шкірою.
Тут так темно, що видно разів у п’ять більше зірок, ніж у місті.
В голові пульсує, по скроні біжить свіжа цівка крові. Але викид адреналіну такий потужний, що притлумлює біль.
Він кидає ліхтарик у грязюку біля мене, а свій направляє на руїни будинку, який я помітив, коли ми сюди під’їхали.
— Після тебе.
Я стискаю в руці ліхтарик і спинаюсь на ноги. Шкандибаю до того будинку, босими ногами натрапляю на мокру газету. Стараюся не наступати на зім’яті пивні банки й уламки скла, які виблискують у промені ліхтарика.
Наближаючись до головного входу, я уявляю цю закинуту парковку іншої ночі. Тієї, що буде. Рання зима, крізь завісу снігу темрява, посмугована блакитними й червоними спалахами. Слідчі й спеціально навчені пошукові собаки метушаться серед цих руїн. Десь усередині вони оглядають моє тіло, голе, розчленоване, яке вже почало розкладатися, і тоді патрульна машина зупиняється біля мого особняка на Логан-сквер. Друга година ночі, Даніела виходить до них у нічній сорочці. Мене немає вже кілька тижнів, і десь у глибині свого серця вона знає, що я не повернусь, і думає, що вона вже змирилася із цим жорстоким фактом. Але ось вона бачить цих молодих офіцерів поліції із суворими, розумними очима, їхні плечі й кашкети, які вони поштиво тримають під пахвами, трохи присипані снігом... І раптом щось всередині в неї остаточно ламається, те, про що вона й сама не здогадувалась. Вона відчуває, як ватяніють її ноги, як сили полишають її, і коли вона падає на килимок під дверима, позаду неї скрипучими сходами збігає Чарлі, патлатий, із божевільними очима. Питає: «Ви щось знаєте про тата?»
Коли ми зовсім близько підходимо до будівлі, на вицвілій цеглі над входом проявляються два слова. Мені вдається розібрати кілька літер: «CAGO POWER».
Він штовхає мене крізь пролом у стіні.
Промені наших ліхтарів миготять по стінах приймальні.
Меблі згнили аж до металевих рам.
Старий кулер для води.
Залишки чийогось багаття.
Використаний презерватив на вицвілому килимі.
Ми входимо в довгий коридор.
Без наших ліхтарів тут була б пітьма така, хоч в око стрель.
Я зупиняюсь, щоб присвітити, але світло тоне в темряві. Під ногами на пожолобленому лінолеумі вже менше сміття. Ніяких звуків, тільки низький, далекий стогін вітру за стінами.
Із кожною секундою я замерзаю дедалі більше.
Він тицяє пістолетом мені в нирки, підганяючи.
А може, колись я потрапив у поле зору якогось психопата, якому чомусь заманулось усе про мене взнати, і тільки потім убити? Я часто контактую із незнайомцями. Може, ми перекинулись із ним кількома словами в тій кав’ярні біля кампусу. Або в метро. Або за пивом у моєму барі на розі.
А якщо в нього є плани ще й стосовно Чарлі й Даніели?
— Може, ви хочете почути мої благання? — питаю, і голос мій зривається. — То я готовий. Я зроблю все, що ви захочете.
І найжахливіше те, що це правда. Я візьму гріх на душу. Зроблю кому-небудь зло, що завгодно, аби він тільки повернув мене в мій район, і щоб ця ніч тривала так, як і задумувалось — щоб я йшов додому до своєї сім’ї і ніс їм морозиво, як і обіцяв.
— Для чого? — питає він. — Щоб я тебе відпустив?
— Так.
Звук його реготу рикошетом відбивається од стін коридору.
— Я просто боюсь побачити оте «все», на що ти будеш готовий, щоб витягти себе із цього.
— Із чого саме?
Але він не відповідає.
Я падаю на коліна. Мій ліхтарик котиться по підлозі.
— Будь ласка, — благаю я. — Не робіть цього. — Я ледве впізнаю свій голос. — Ви можете просто піти. Я не знаю, за що ви хочете мене скривдити, але ось просто задумайтесь на хвилину. Я...
— Джейсоне.
— ...люблю свою сім’ю. Я люблю свою дружину. Я люблю...
— Джейсоне.
— ...свого сина.
— Джейсоне!
— Я зроблю, що завгодно.
Тепер я тремчу безконтрольно — від холоду, від страху.
Він б’є мене під дихало, і коли з моїх легенів вилітає все повітря, я падаю на спину. Він валиться на мене зверху, встромляє дуло пістолета мені в губи, в рот, в саме горло, аж мені вже несила терпіти смак старого мастила й сажі.
За мить до того, як я маю виблювати випите ввечері вино й віскі, він висмикує пістолет.
Кричить:
— Вставай!
Він хапає мене за руку, сіпає, допомагаючи звестися на ноги.
Тримаючи пістолет у перед моїм носом, знову тицяє мені в руку ліхтарик.
Я втуплююсь в його маску. Світло мого ліхтарика виблискує на зброї.
Уперше я бачу зброю так близько. Я майже нічого не знаю про вогнепальну зброю. Тільки те, що це пістолет, і в нього є бойок, циліндр і здоровенна дірка на кінці ствола, звідки запросто може вилетіти моя смерть. У світлі мого ліхтарика кінчик кулі, націленої мені в обличчя, відливає міддю. Чомусь у мене перед очима постає картина, як цей чоловік в однокімнатній квартирі вкладає кулі в циліндр, готуючись робити те, що він зробив.
Швидше за все, тут я і помру. І може, просто зараз.
Кожна мить може бути останньою.
— Пішов, — гарчить він.
Я рушаю.
Ми доходимо до розвилки й звертаємо в інший коридор, він ширший, вищий, склепінчастий. Затхле вологе повітря. Десь крапає вода: крап... крап... крап. Стіни бетонні, на підлозі замість лінолеуму — вологий «килим» моху, і з кожним кроком він стає товщим і мокрішим.
У роті гидко від пістолета, ще й додається кислий присмак жовчі.
Обличчя німіє від холоду.
Тоненький голосок у голові волає до мене, щоб я щось зробив, щось спробував бодай щось. Не дозволяй отак слухняно, крок за кроком, вести себе, мов ягня на заклання. Чого це в нього все так просто виходить?
Ясно, чого.
Бо я боюсь.
Так боюсь, що ледве тримаюся на ногах.
І мої думки уривчасті й хаотичні.
Тепер я розумію, чому жертви не опираються. Я не уявляю, як мені здужати цього чоловіка. Або спробувати втекти.
А ось і найганебніша правда: якась частина мене не проти, щоб все це швидше скінчилося, бо мертвий не відчуває ні страху, ні болю. Це означає, що я боягуз? І це остання правда, яку мені судилося взнати перед смертю?
Ні.
Я мушу щось зробити.
Ми виходимо з тунелю на якусь металеву поверхню, підошвами босих ніг одразу відчуваю холод. Я хапаюся за іржаву залізну огорожу, яка оточує платформу. Тут холодніше і безпомилково вгадується відкритий простір.
Ніби на таймері, жовтий місяць виповзає з озера Мічиган, поволі сходить. Його світло вливається у просторе приміщення через верхні вікна, воно досить яскраве і я можу все добре роздивитися і без ліхтарика.
У мене стискається шлунок.
Ми стоїмо на верху відкритих сходів, які ведуть униз метрів на п’ятнадцять.
