Темна матерія - Крауч Блейк
— Він був щасливий?
Я відчуваю, як вона обмірковує моє питання в темряві.
— То як? — питаю. — Я зачепив делікатне питання лікарської таємниці?
— Теоретично, ви обидва — це одна особа. Очевидно, це вже якась нова сфера. Хоча ні. Я б не сказала, що він був щасливий. Його життя було інтелектуально насичене, але, по суті, одновимірне. Він займався тільки роботою. Останні п’ять років у нього не було ніякого життя поза лабораторією. Фактично, він у ній і жив.
— Ти знаєш, саме оцей твій Джейсон і зробив усе це зі мною. І зараз я сиджу тут, бо кілька ночей тому, коли я повертався додому, хтось викрав мене, приставивши пістолет мені до лоба. Цей «хтось» приволік мене на закинуту електростанцію, накачав наркотиками, витряс із мене купу інформації про моє життя і про вибір, який я зробив. Про те, чи я щасливий. Про те, чи хотів би я прожити життя інакше. Тепер я починаю пригадувати. А потім я прокинувся у вашій лабораторії. У вашому світі. Думаю, що твій Джейсон і зробив усе це.
— Ти хочеш сказати, що він заліз у куб, якимось чином знайшов твій світ, твоє життя, і помінявся з тобою місцями?
— Ти вважаєш, він був здатний на це?
— Не знаю. Це якесь божевілля.
— А хто ж іще міг це зробити?
Аманда хвилину мовчить.
Нарешті вона каже:
— Джейсон був одержимий «неходженими шляхами». Він говорив про це постійно.
Я відчуваю, що мною знову опановує гнів, тож кажу:
— Якась частина мене й досі не хоче в це вірити. Тобто, якщо йому потрібне було моє життя, він міг би просто вбити мене. Так ні, він морочиться, робить мені ін’єкції, і не тільки цим препаратом, а ще й кетаміном, який мене вирубив і стер усі мої спогади про куб і про все, що він учинив. А потім буквально вкидає мене у свій світ. Навіщо?
— Насправді, в цьому немало сенсу.
— Ти так вважаєш?
— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?
— Ні, я викладач у посередньому коледжі.
— Ти заможний?
— Із професійної і фінансової точки зору, я не вартий і нігтя твого Джейсона.
— Ну, ось. Він же сам каже, що дає тобі шанс усього твого життя. Він хоче спробувати іншого життя. То чому б і тобі не дати шанс? Я не кажу, що це правильно. Я розповідаю про те, як гарна людина довела себе до таких жахливих учинків. Це — вступний курс «Соціальна психологія 101».
Вона, мабуть, відчуває, що мною оволодіває лють, бо каже:
— Джейсоне, не варто казитися саме зараз. За хвилину ми повернемося в той коридор. Ми — важелі управління. Твої слова, чи не так?
— Авжеж.
— Якщо це правда, якщо наш емоційний стан якось впливає на вибір цих світів, то куди нас заведе твоя лють і заздрість? Не можна, щоб ти втримував цю енергію, відчиняючи двері. Тобі треба якимось чином відпустити її.
Я відчуваю, що препарат починає діяти.
Мої м’язи розслабляються.
На секунду гнів щезає в річці миру й спокою, і я б усе віддав, щоб це не закінчувалося, щоб я так і плив у її хвилях.
Коли Аманда вмикає ліхтар, стіни, перпендикулярні до дверей, зникають.
Я дивлюся на шкіряну сумку з рештою ампул і думаю: якщо цей гад, що зробив це зі мною, зумів управляти цим ящиком, то і я навчуся.
У синьому світлі Аманда спостерігає за мною.
Я кажу:
— У нас залишилося сорок чотири ампули. Двадцять дві спроби, щоб усе виправити. Скільки той, другий, Джейсон прихопив із собою в куб?
— Сотню.
Чорт.
Я відчуваю напад паніки, та однаково всміхаюсь.
— Думаю, нам пощастило, що я набагато розумніший за нього, еге ж?
Аманда сміється, підводиться і простягає мені руку.
— У нас одна година, — каже вона. — Ти готовий?
— Цілком.
Розділ дев’ятий
Він раніше встає.
Він менше п’є.
Швидше їздить.
Більше читає.
Почав тренуватися.
По-іншому тримає виделку.
Охочіше сміється.
Рідше надсилає СМС-ки.
Він довше миється в душі, і замість того, щоб возити по тілу бруском мила, тепер він намилює мачулку.
Він голиться раз на два дні, а не на чотири, і над раковиною, а не в душі.
Взувається зразу після того, як одягнеться, а не біля вхідних дверей, перед виходом із дому.
Він регулярно чистить зуби зубною ниткою, і три дні тому вона на власні очі бачила, як він вищипував брови.
Він не надівав свою улюблену спальну сорочку — вицвілу футболку із зображенням групи U2 з концерту, на який вони ходили десять років тому в Юнайтед-центр — уже майже два тижні.
Він по-іншому миє посуд — не городить громіздку вежу в сушарці, а розкладає мокрі тарілки на рушниках, розстелених на стільниці.
На сніданок він випиває одну чашку кави замість двох, і робить її набагато слабшою, ніж завжди, такою слабкою, що вранці їй насилу вдається не пускати його на кухню, щоб варити каву самій.
Останнім часом їхні розмови за сімейною вечерею точаться довкола ідей, книжок і статей, які читає Джейсон, та довкола навчання Чарлі, замість нудного обговорення подій дня.
Що ж до Чарлі, то й до сина Джейсон почав ставитися інакше.
М’якше, поблажливіше.
Ніби він забув, що це значить бути батьком підлітка.
Він більше не стовбичить до другої годин ночі у «Netflix» на своєму айпаді.
Він більше не називає її Дані.
Він хоче її постійно, і щоразу це в них, як уперше.
Він дивиться на неї із зачаєною пристрастю, і їй це нагадує недавніх коханців, які невідривно дивляться одне одному в очі, коли ще стільки таємниць між ними, і ще стільки незвіданих територій, які треба відкрити.
Ці думки, всі ці крихітні штришки, збираються десь у дальньому закутку її мозку, коли вона стоїть перед дзеркалом біля Джейсона.
Ранок, і вони збираються кожен на свою роботу.
Вона чистить зуби, і він чистить зуби, і коли він ловить на собі її пильний погляд, то усміхається до неї повним ротом зубної пасти й підморгує.
Вона думає...
Може, в нього рак, і він не зізнається в цьому?
Може, він приймає новий антидепресант і нічого не каже?
Може, його звільнили з роботи?
Нудотне, гаряче відчуття виникає в неї десь у шлунку: може, в нього інтрижка з котроюсь із його студенток, і це через неї він почувається і поводиться, як зовсім інша людина?
Ні, це все не те.
Річ у тім, що все чудово.
Формально, в них усе навіть краще, ніж було. Він ставиться до неї уважніше, ніж завжди. Вони стільки не розмовляли й не сміялися аж із самого початку їхніх стосунків.
Просто він... інший.
Інший у тисячах дрібничок, що може не означати нічого, а може означати все.
Джейсон нахиляється і спльовує в раковину.
Він закручує кран, стає позаду неї, кладе руки їй на стегна й ніжно притискається до неї.
Вона дивиться на його відображення в дзеркалі.
Думає: «Які ж секрети ти приховуєш?»
Хоче сказати ці слова.
Саме ці слова.
Але вона й далі чистить зуби, бо раптом ціна відповідей — оцей дивовижний статус-кво?
— Я можу цілий день дивитися, як ти це робиш, — каже він.
— Чищу зуби? — слова виходять деформовані — зубна паста й досі в неї в роті.
— Угу, — він цілує її в шию, трепет проймає її тіло, пробігає по хребту і проникає в коліна, і на частку секунди все зникає — страх, питання, сумнів.
— Раян Голдер читає лекцію сьогодні о шостій. Хочеш піти зі мною? — запитує він.
Даніела нахиляється, спльовує, споліскує рота.
— Я б залюбки, та в мене урок о п’ятій тридцять.
— Тоді можу я запросити тебе на вечерю, коли повернуся додому.
— Залюбки піду.
Вона повертається і цілує його.
Він тепер і цілується по-іншому.
Щоразу — наче це якась грандіозна подія.
Коли він збирається іти, вона кличе його:
— Гей.
— Так?
Вона мусить спитати.
Вона мусить розібратися з усім отим, що помітила. Відкинути всі непорозуміння і прояснити ситуацію. Одна її частина дуже цього хоче.
