Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд вас iз лiкарнi? Що? Ну?

Доктор Рудольф боязко зиркає в зеленi чекаючi очi.

– Я. нiчого не думав.

– Нiчого?! Зовсiм нiчого?!

– Я не смiв думати. Я тiльки… пам'ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. I знов не думав.

Їй хочеться спитати: i про помилку пам'ятав? Вона знає, що пам'ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.

Рука принцеси Елiзи потискає гарячi, твердi, залiзнi пальцi. Вона нiзащо не хоче вiдриватись од цього тепла, вiд якого так незрозумiле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся iстота. Ну, нехай незрозумiле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не вiдривалась од неї, аби глибше, повнiше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кiнця.

Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить її руку до своїх уст.

Принцеса Елiза раптом одриває свою руку вiд уст доктора Рудольфа, закидає обидвi руки свої йому за плечi й мовчки, грiзно встромлює очi в очi. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впадає в них, заплющивши очi.

Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах, владнi руки ламають плечi й вростають в неї.

Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якiсь звуки. Чогось залiзнi пальцi зразу слабнуть, вiдпускають, безодня розривається, просвiтлюється.

Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими, а сталевотьмяними.

Голоси за дверима. Чиїсь кроки.

Доктор Рудольф одсувається на другий кiнець канапи й проводить рукою по чолi, по очах. I рука помiтно тремтить так само, як усе тiло Елiзи, як її знеможено ослабленi ноги, як спухлi, тоскно-кричущi за тими губами її губи.

Трудно дихаючи, принцеса Елiза спирається одною рукою об поруччя канапи й пiдводиться. В ногах гаряча млоснiсть, яка просить, щоб її взяти на руки, на залiзнi, владнi, брутальнi руки їм вона хоче вiддати себе, бо їм вона належить споконвiку.

Елiза помалу пiдходить до дзеркала. На неї дивиться нiколи нею не видане, соромiцько-гарне чуже лице. Чужi очi – обважнiлi вiд вогкої певностi, млоснi, задумливо-нахабнi; чужi уста – закривавленi, роздертi, важкi, чужi нiздрi – з ритмiчним, трудним, хижим диханням. I волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.

Князiвна Елiза неохоче пiдносить руки й поправляє зачiску. В дзеркалi видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.

За дверима стихають голоси й кроки.

Князiвна Елiза пiдходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнiмає її за чоло й пiдводить. На неї вгору дивляться благальнi, моторошнi, грiзнi очi. Елiза мимоволi закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жаднi, вимогливi пальцi й тягнуть до себе всю руку, все тiло, всю душу її, вiдставивши напiврозкритi уста, щоб пiймати в них її.

Але Елiза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на дверi.

– Сюди нiхто не може увiйти?

Вона обходить його ноги й сiдає поруч. I от вiн уже знову не смiє торкнутися до неї.

– Елiзо!

Боже, як дивно, як прекрасно звучить це iм'я в цьому несмiлому шепотi! I яке щастя, що вiн не сказав їй "принцеса". I от вiн зараз скаже ще одне iм'я її – вiчне й прекраснiше за всi iмена.

– Що, милий?

Вiн нiчого не має сказати, вiн тiльки те й хотiв сказати, що сказав: Елiзо. Це – молитва без слiв.

Вiн стає на колiна, припадає головою до нiг i крiзь шовк панчохи Елiза чує побожний гарячий дотик його уст.

Тодi вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице – вона сама скаже йому їхнє iм'я, яке не смiє вiн вимовити, вона сама.

– Ти!.. Ти! Чуєш?

О, вiн чує! Вiн припадає всiма грудьми до її нiг i цiлує її руку, її сукню, її колiна, черевички, пiдлогу, на якiй стояла її нога.

– Ти – мiй! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. iй! Сядь тут, коло мене.Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать i все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собi! Ти – фатум. Чуєш? I я з щастям приймаю це.Приймаю все.Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти – мiй муж. Єдиний, дiйсний, даний менi кимсь дужчим за мене I тебе я нiкому бiльше не вiддам. Нi на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвiрткою в сад, ми пiдемо тiєю алеєю, де ти… помилився. Ти вiзьмеш мене на руки i понесеш до себе, як хотiв тодi. Пам'ятаєш, ти помилково хотiв понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.

Доктор Рудольф злякано ширить очi.

– До мене? В лабораторiю?

– Ну, певно! Ну, розумiється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тiльки сьогоднi п'яна, божевiльна вiд тебе? Я ж була, я не раз уже була там iз тобою. Їдьмо.

Принцеса Елiза схоплюється, грiзно, п'яно стрiпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

– Але ж… менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.

– Хто?! Хто посмiє це зробити?!

– Ну, тi, що ранiше мене заарештували.

– Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, – чуєш? – тепер iншим арештом. Ну?!

Зеленi, п'янi, розхристанi, нетерплячi очi здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

– В чому рiч?

– Але ж… Значить, я лишуся тодi там, у лабораторiї?

– Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф iз жахом загрiбає пальцями волосся i несподiвано вiдходить у куток.

Там вiн спирається чолом до стiни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

– Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покiрно вiдхиляє голову вiд стiни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

– Я не можу їхати в лабораторiю.

– Чому?!

Вiн стискає щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом глибоко втягує в себе повiтря.

– Значить, я мушу тодi залишити… Сонячну машину?

Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.

– Ну, розумiється! Як же iнакше?!

Доктор Рудольф iз жахом розумiє, що iнакше не можна. Але…

– Ми могли б… якось iнакше… бачитись, поки…

– Поки що?

– Поки мiй винахiд… зробиться легальним.

– Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?

Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.

– Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.

– Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.

– Я не можу лишити… Сонячної машини.

Принцеса Елiза випростовується, закидає голову назад, примружує очi.

– Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто видушуються двi гулi.

– Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?

– Так само, як своє життя.

– I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!

Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.

– Пане докторе, скажiть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.

Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, iде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.

Принцеса Елiза раптом смiється. Злiсно, загорiвшись уся обуренням, гнiвом, смiється. Смiється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.

– Нi, це менi подобається! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнiченi. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотiла без зайвих жертв позбавити Нiмеччину вiд зайвого нещастя, вiд вашої знаменитої Сонячної машини. Бiльше нiчого. Моя тактика, крiм кiлькох гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це було тут iз мого боку серйозно? Я до калiк i льокаїв спускаюсь тiльки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т

Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно накладає на червону корону. Взявши чорну оперiзку в руку, воїна тримає її напоготовi.

Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому мiсцi, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!