Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Ех, чому вони живуть у цiй прозаїчнiй, сiрiй Європi, де неможливо виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матерiалу!
Нарада, розумiється, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли королева свiту має ступити своєю ногою на порiг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!
Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радостi! Зустрiч королевi Землi!
Що?! Не вистачає килимiв у палацi? А в Берлiнi?!
Килимiв у Берлiнi вистачає Широченна алея, всi сходи палацу вкрито рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками, прапорами, вiнками. З бокiв стоїть гвардiя пана президента двома щiльними стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища, верховна влада Нiмеччини – Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолi Круг неї мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство.
У ворота палацової територiї вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi – одна з золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга – з бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренької мишки.
I в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр палацу зустрiчають високу гостю.
Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики, уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного овалу й зблiдлiсть уст.
А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве, трiпає прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.
I величезними, строго-врочистими сходами палацу її свiтлiсть iде з тою самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента, промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихлої в травлi гадюки.
А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiляє i грає на її свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi й тiсно стуляє уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною блiдiстю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вiтром.
Але пан президент на волосся не дивиться. Вiн i на принцесу дивиться дуже-дуже рiдко – йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це є побачення не якоїсь п'яненької Марти Пожежi з оп'янiлим чотирнадцятилiтнiм хлопцем десь у кущах на березi рiчки, а двох високих осiб Нiмеччини.
Принцеса Елiза також не дивиться на пана президента. Не через те, що вiн увесь цегляно-червоний i масно мокрий вiд поту, наче просто з парової ванни прийшов сюди до брильянтової зали, не через те, що нижчий за неї ростом, що квадратове лице вiдвисає важкими щелепами. Нi, через щось iнше, через те, вiд чого очi мружаться, як у короткозорої.
Але говорить вона спокiиним i рiвним, як твердо накручена струна, голосом. I говорить про такi речi, вiд яких радiсть пана президента хоче вибухнути, як корок iз пляшки шампанського.
Пан Мертенс, звичайно, розумiє, що її вiзит до нього є певний i серйозний акт? Отже, вона цiлком ясно й виразно додає, що приймає його пропозицiю бути його дружиною.
Пан президент не знає, що треба зробити за етикетом (стати на колiно перед нею чи пiдвестись i низько вклонитись?). Вiн тiльки мовчить та низько схиляє голову, при чому з чола на мармурову пiдлогу падає кiлька крапель поту.
Одначе, даючи згоду, принцеса своїх умов не вiдкидає: вона стане дружиною пана Мертенса тодi, як у руках його буде коронка Зiгфрiда, а на головi – корона Землi. I третя умова: до того часу їхнi заручини лишаються тайною для всiх.
Пан президент iзнову мовчки й низько схиляє велику iржаву голову. I рипким, застудженим вiд хвилювання голосом одповiдає її свiтлостi. Те щастя й та велика честь, якi йому обiцянi, є така велетенська сила, що вона зруйнує всi перепони, якi стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим вiзитом йому подана дружня рука її свiтлостi, тiльки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всi ж людськi, земнi перешкоди вiд сьогоднiшнього дня можна вважати майже за неiснуючi. Треба тiльки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тiльки кiлька мiсяцiв.
Принцеса на мент заплющує очi й зразу стає подiбна до вийнятої з домовини й посадженої в фотель. Але тут же розплющує очi й простягає руку пановi президентовi. Пан президент обережно й побожно притуляється до неї кiнчиками уст, боячись торкнутися пiтним, мокрим мiсцем над горiшньою губою.
I її свiтлiсть тим самим байдужо певним, рiвно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобiля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардiї, лопотять i трiпочуться прапори пiд гарячим вiтром. А далеко над Берлiном у буро-синiх купах хмар блимає слiпучими щiлинами небо.
I тiльки як принцеса, попрощавшися з притихлою вiд величi iсторичного моменту, вiд пишностi и грандiозностi зустрiчi графинею, лишається сама в себе в спальнi, з неї, як сукня, спадає витягнена рiвна величнiсть. Вона сiдає в фотель, притуляє голову до спинки i, зiгнувшись, самотньо скоцюрбившись, сидить. Тепер – кiнець.
Потiм стомлено пiдсуває до себе скриньку з дорогоцiнностями, виймає маленькi, наївнi щипчики, якими абсолютно нiчого не можна робити в електротехнiцi, i нiжно гладить їх кiнчиками пальцiв. I очi не мружаться, i розтоплюється загостренiсть пiдборiддя, i рiвна-рiвна блiдiсть укривається нiжною, теплою червонiстю. Принцеса раптом одкидає голову назад i заплющує очi, але вона тепер не подiбна до винятої з домовини – у винятих iз домовини, як вiдомо, не палає лице й вони не думають про те, що надходить нiч, пiд час якої бувають глузливi солодкi оргiї челядi без хазяїна.
***I пан президент разом iз парадним промоклим на лопатках убранням скидає напружену врочистiсть. Гей, небо грається блискавками, пiдкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами. Автомобiль! Пан президент також хоче погратися блискавками. Що? Небезпека? Кому?! Йому, для якого всi людськi перешкоди, як для гiрського потоку, – дитячi гребельки? Автомобiль негайно!
Граф Елленберг розгублено пробує спинити пана президента, але цi спроби навiть не гребельки, а осiннє павутиннячко на дорозi кур'єрського поїзда.
Автомобiль! Просто маленький, скромний автомобiль, в якому їздять незначнi палацовi урядовцi. Подати на заднi ворота. Нiякої охорони. Пан президент їде до театру. Вiн їде нам'яти вуха старому Берлiновi.
Граф Елленберг почуває, як не старому Берлiновi, а йому, графовi Елленберговi, блiднуть вуха й слабнуть ноги – це ж в i н мусить їхати з паном президентом. Це ж вiн разом iз ним мусить летiти в повiтря вiд бомби iнаракiста.
Варто ж було для такого непишного фiналу турбувати її свiтлiсть пишними парадами.
Але пан президент нi про якi бомби й не думає. Нема на свiтi нiяких бомб, нiяких iнаракiстiв – нiчого. Тiльки його мiць, влада й радiсть. Хто смiє противитись його силi? Хто смiє не вiрити в нього?!
Спухле, темно-буре, понуро п'яне лице неба все нижче та нижче присувається до землi. Розкудовченi, бруднi, густо синi патли хмар черкають об дахи велетенських башт i небошкрябiв. З-пiд патлiв скажено й грiзно блискають косi, слiпучо-фосфоричнi очi. I тодi все набухле, п'яне лице сласно, грiзно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металiчним реготом.
Маленьке авто палацового урядовця зупиняється бiля театру. З нього виходять двi постатi и скромно проходять у дверi. Вони запiзнилися на виставу, перша дiя давно вже почалась.
Але вони не хапаються.
Дiйсно, перша дiя нової опери вже майже кiнчається. В театрi висить мрiйна, пiвтемна тиша. В тишi гойдається золотисте, нiжне мереживо звукiв. Голови слухачiв, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок вiд шпильок, непорушно куняють у теплiй, затишнiй, помережати пiвтьмi.
I раптом цi голови, як голiвки маку пiд непокiйним вiтром, починають ворушитись, нахилятись одна до одної, шепотiтись i все повертатись в один бiк до ложi президента Об'єднаного Банку Фрiдрiха Мертенса. Там видно широкi плечi, могутнi червонi груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокiйно й рiвно сидить бiля самого бар'єра.
– Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
Рух стає бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса.
