Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст! Тим бiльше!
I принцеса Елiза пропонує графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.
Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропускає принцесу Елiзу поперед й обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли вона виходить iз салону, через другi дверi просувається жовтокучерява голова Фрiца й озирає кiмнату.
В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бринiння й дзижчання. Рознiжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голiвки квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли, сiдають, залазять усередину, i здається, що квiтки судорожно затрусять голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!
– Так, так, розумiється, це грандiозна подiя. Треба сподiватись… – Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.
– … треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча вiдношення Союзу Схiдних Держав викликає деякi сумнiви.
Граф Адольф зриває листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно розумiє, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.
Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужує очi i знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.
I коли вiн починає говорити, у звужених очах холодно ки ває головою посмiшка, – ну, розумiється.
– Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит завезе й коронку Зiгфрiда?
Адольф потуплює очi, мовчить i глибоко зiтхає: на великий исаль, коронки ще не знайдено.
Принцеса Елiза зупиняється i здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?
Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її свiтлостi, але йому здається, коли її свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою є друга корона. Розумiється, коронка Зiгфрiда…
Але князiвна Елiза не дає йому докiнчити. Для неї всi умови важнi, i коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.
I її свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками, вибриками гасає радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмiнно, безумовно, полiцiя вже стоїть на певному шляху. Але яка радiсть, що не тепер, не зразу, не "вже"!
I вмить назустрiч, iз-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Вiн уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом волосся смiшною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i не можна загребти її.
Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величнiше закидає лице i спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
– Так, так, графе, це надзвичайно…
Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.
– …надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс був такий чемний…
Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно, так зворушливо-смiшно дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.
– …такий чемний, що… що попрохав вас згаяти час i поiнформувати мене. Я дуже дякую…
О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi сили вiддати тiй великiй справi, яка обiцяє так багато всьому нiмецькому народовi! О, вiн готовий…
Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей i нiжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi самi страшнi, загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не зводить iз неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза злегка похмурює брови й тiсно складає уста: вiн смiє винуватими очима дивитись на неї! Вiн смiє почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!
Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хитає, а "той" так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона – божевiльна. Як смiє цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!
Принцеса Елiза так само злегка, недбало хитає калiцi головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли калiка рiвняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом i раптом пригадує.
– А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, стоїть, i жде, i мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.
– У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка, полагодьте їх. I прошу швидше.
Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.
Графовi Адольфовi трошки нiяково, – з доктором Рудi в їхнiй родинi поводяться не як iз сином слуги, а як iз своїм. Здаеться, принцесi це вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, – вона навiть не помiчає, що образила людину.
Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступає поруч iз її свiтлiстю. А її свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi алеєю, несучи голiвку червоної гадючки на тiлi чорного лебедя.
Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не вiдомо чого посеред алеї повертає назад i так само спокiйно й велично пливе далi. В кiнцi алеї видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою i притисненими до бокiв лiктями. А ще далi поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її свiтлiсть знову не вiдомо чого повертає назад.
I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цiкавлять деталi Свiтового Конгресу, i вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.
В поворотi знову з'являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче. Ага, iнструменти. Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумiється вiн, хiмiк, на електричних дзвiнках?
А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намiчають Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду? Їй би дуже цiкаво знати не газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.
I вже назад не повертає, а помалу, повiльно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.
I коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчиненi дверi видно, як Софi, Фрiц i доктор Рудольф стоять бiля гудзика дзвiнка й з непорозумiнням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.
Виясняється маленьке непорозумiння. Насамперед, що доктор Рудольф нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки функцiонують цiлком справно.
– Ах, так? Ну, тим краще.
I принцеса неуважно хитає головою всiм трьом, – Софi, Фрi-цовi й докторовi Рудольфовi. Доктор Рудольф нiяково вклоняється i, чудно посмiхаючись, помалу, неначе в задумi, виходить за камеристкою й камердинером.
А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпускає його.
I коли стихає тихий рип його крокiв за дверима, вона швидко пiдходить до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора Рудольфа, яка вiд шкандибання ритмiчно похитується на лiвий бiк. У руках у нього видно кiнчики iнструментiв, а в спинi чи бiль сорому, чи задуму, чи непорозумiння.
Коли вiн зникає за кущами, принцеса Елiза помалу вiдходить од вiкна, сiдає в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i так само заплющує очi, закинувши голову назад.
Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру в старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно, як пiсля вiд!їзду дорогої людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.
От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба їй.
Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же iнакше?
Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче шугає кров i наче хтось чужий просовує, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цiєї ночi.
Принцеса Елiза безсило приплющує очi й раптом зараз же живо повертає їх у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький iнструмент.
Князiвна Елiза швидко встає, озирається й пiдходить до фотеля. Це – маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо наївнi щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехнiцi?!
