Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Поперед вiйськових чорнолицих людей двоє добродiїв у цивiльному одязi з європейськими обличчями. Але всi обличчя вражено й неймовiрно озираються: порожнеча, нi душi, крiм тихого чоловiка iз щiткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привiтними очима.
– Тут збори Вiльної Спiлки?
Чоловiк iз густими бровами делiкатно поправляє: тут були збори, але вони з пiвгодини, як розiйшлися.
– Куди?
Цього чоловiк не знає Вiн сам – колишнiй власник цiєї вiлли, яку захопили чужi люди.
Цивiльний i вiйськовий не вiрять, не хочуть, не можуть вiрчти йому – кидаються по всiх хатах, унизу, вгорi, навiть у льохи зазирають – анi душi.
Грюкнувши дверима, люто загуркотiвши автами, вiйськовi люди зникають.
I насiає ще бiльша, ще певнiша i мудро-сумна тиша-нiчого, закономiрнiсть усе знайде.
***Принцеса Елiза нiкуди з дому не виходить. Але все, що дiється в цi чуднi, божввiльнi днi за мурами його, вiдомо їй якнайдетальнiше їй не треба заглядати нi на фабрики, нi до бюро, нi до магазинiв – досить тiльки дивитись у тi обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як i в дiйсностi Видно з усiх бокiв, з усiх точок.
От дзеркало Ганса Штора, батька того й рiвночасно її найпоштивiшого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не смiє в її присутностi. Воно вiдблискує гордощами й поважним, певним, непохитним трiумфом. Вiчний Порядок на колiсницi Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грiшники й злочинцi обмивають запорошений звiром образ божий. Самi охоче вiльно зносять диявольськi стекла. Весело, дружно повертаються на свої мiсця, займаючи щаблi iєрархiї згiдно з передустановленим Порядком Нiде нiяких протестiв, опорiв, сутичок.
Але от важке, насмiшкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вiчної iєрархiї, старого графа Воно скептично ворушить кущами брiв i вусiв, вибачливо б'є по плечу величну певнiсть Ганса Штора й плескає хитрощi грiшникiв та злочинцiв. Розумно. Мудро. Генiально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стрiляє без прицiлу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'є. Щодня з усiх своїх гармат лупить армiю. Без маюну, без смертельного промiння, без новiтньої технiки, а б'є смертельно.
Але пiдсувається дзеркало сина старого графа – i свiтло перекривляється в iнший бiк. Син вибачливо хльоскає по плечу насмiшкуватiсть батька i м'яко подає звiдомлення її свїглостi Дезинфекцiя стає на добрий грунт, цiлком на добрий.
Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, i принц Георг непомiтно пiд охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де 'всi вiкна щiльно позапинанi портьєрами. Принц Георг багато не розповiдає, але те, що вiн певно й твердо притискає до уст руку Елiзи, що тримає її довше, нiж слiд, каже бiльше за всякi розповiдання. Але принцеса Елiза й на це нiчого не каже.
Ну, звичайно, в дзеркалi Страховища все трошки iнакше виглядає, нiж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подiбне до того, як було того вечора, коли принцеса Елiза помогла йому втекти з дому до чорно-срiбного лицаря. I не то глузує з принцеси Елiзи, не то агiтує її.
Вiдновлення старого ладу? Та це ж комiзм, оперетка, фарс, а не вiдновлення Гомеричний регiт котиться по всьому Берлiну Боже, якi iдiоти, "всiм вертатися на свої старi мiсця". Та будь ласка! Може, її свiтлiсть принцеса Елiза бажають собi купити наймодернiшу сукню, капелюх, черевики? Будь ласка- всi магазини вiдчиненi, всi прикажчики й навiть власники на своїх мiсцях. Правда, не всi – часом тiльки один або два, але це нiчого не значить – магазин однаково вiдчинений, функцiонує. До банку треба? До послуг її свiтлостi всi банки. Полiцiя? Також одчинена.
– Нi, серйозно, ваша свiтлосте, вам треба самим подивитись, як це надзвичайно мило й весело виглядає. А як чудесно в полiцiї, в банках, у магазинах, по фабриках та в усiх урядових iнституцiях в урядовi години танцюють бiскаю. Шик! Ах, Елiзо, я тiльки боюсь, що вам трошки довго доведеться дожидатися корони, їй богу, Ви не сердьтесь на мене, я зовсiм по-дружньому вам говорю це Ми ж не маємо нiякої ворожнечi до вас – трупоїдiв. Серйозно, серйозно Елiзо! Я з вами, наприклад, цiлком любовно балакаю. От бачите, приходжу до вас, я знаю, що принц Георг, ваш коханий i наречений, стоїть на чолi цiєї всiєї штуки й що буде першим монархом у посонцеїстськiй добi А ви – королевою. Ну, ви нас не будете ж розстрiлювати, правда? Ми ж вам нiчого злого не робимо. А коли бувають убивства солдатiв, так це ж вашi друзi ладу роблять. I ви це самi знаєте Правда, Елiзонько? Та ви не хмуртеся – ми ж нiчого. Вбивайте собi, як вам це подобається А солдати все одно знають, що ми не виннi. А вони страшенно милi, вашi чорно-жовтi друзi, їй-богу, Елiзо! Ви їх бачили хоч iздалеку? Нi? Фi-фi! Хочете, зазнайомлю вас iз кiлькома офiцерами? Пресимпатичнi iстоти! Деякi освiченi, всiма європейськими мовами балакають. Ну, це ваша помилка, Елiзо, як можна було брати до армiї людей, що балакають європейськими мовами. Ах, Елiзо, ви зробили ще одну помилку! Знаєте яку? Ви взяли людей до армiї А треба було взяти машини, i тодi справа стояла б цiлком добре.
Але буває, що раптом Страховище нi з того нi з сього нахмуриться, замовкне й сидить якийсь мент iз таким виразом хмарної задуми, що ясно ж, бiдненька, видно нелегка боротьба любов'ю, та не така вже вона смiшна та переможна. Одначе зараз же стрiпнеться й знову. I от свинство яке сонцеїстя зовсiм не ховають, що сонцеїстськi жiнки спокутують своєю любов'ю жовто-чорних героїв Навпаки, нехай кожний солдат знає, що кожна сонцеїстка прийме його привiтно, любо, тепло. Хай знає. Ну, звичайно, в сонцеїстiв нема чим гостей частувати, самий тiльки сонячний хлiб. Але зате треба подивитися, що з ним робиться пiсля такого частування!
Ех, Елiзо, вам конче треба хоч раз подивитися на нашi цинiчнi й аморальнi способи боротьби з вами. Неодмiнно!
А увечерi, коли густа темрява ночi завiшує всi дзеркала, принцеса Елiза або лежить непорушне на канапi й сухими неклiпаючими очима дивиться в стелю, або тихо ходить алеями порожнього, безлюдного саду.
В лабораторiї темно. Тьмяно поблискують ребра стекол даху проти сяйва Берлiна. Бузок самотньо густо дихає, i так трудно розсiкати грудьми його дихання в тiй алеї, де…
Принцеса Елiза сiдає на лаву проти лабораторiї й довго непорушно сидить. Не чути колишнього гуркоту Берлiна. Не чути й нiякого гуркоту дивної, безшумної боротьби. Стомленi гомеричним реготом i бiскаєю, сплять бiднi "переможцi". А серед них чуйно стережуть їхнiй сон чорно-жовтi, такi "страшенно милi" "переможенi".
Коли ж скiнчиться смiх i настане плач? I чи настане ж хоч тодi царство Вiчного Порядку? Чи боротьба, трiумф i плач є вiчна доля людства?
Ах, коли б уже якийсь кiнець!
Але кiнця не видно. Боротьба розгорається. Безшумна, невидна, чудна, неймовiрна.
Граф Адольф уже не миє нiжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступає таким певним точним кроком, нiби вимiрюючи ступнi до трону. Все зруйнували проклятi дикуни, все! Не знати, вiд чого починати треба. Але вiд чого не почнеш, воно тiсно зв'язане з iншим, а те все iнше в руїнi. Що є, чого нема – невiдомо. Нiякого ж пiдрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном героївi А нахабство дикунiв росте з кожним днем. О, цi пiдлi боягузи не смiють виступити одверто, цi раби не мають одваги вхопити руками батiг, що лупить їх. Нi, вони цiлують, лижуть його, щоб вiн розм'як. О, вони доцiлуються! Вони досмiються й дограються разом iз своїм калiкою Рудольфом Штором!
Принцеса Елiза, спустивши очi, знизує плечима. Вона не розумiє, в чому, власне, рiч? Ну, сонцеїсти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усiх газом i промiнням? Ну, i що ж iз того? Яка ж рацiя такого кiнця? В чому рiч? Трудно вiдновити вiдразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не вiд того кiнця починати треба було. Але при чому ж тут сонцеїсти, Рудольф Штор i тому подiбне?
Принц Георг не вiдповiдає. Надзвичайно дивна iсторiя: як тiльки торкається оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вiчна вперта мовчазнiсть на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищої Ради якраз пiсля того, коли принцеса шукала в графiвни Елленбергiвни коронку Зiгфрiда. Розумiється, нiчого, абсолютно нiчого закинути не можна, але щось тут та є.
Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елiзi. (Якi негарнi фiалковi жилки на баньках).
– В чому рiч, кузино? Добре, я вам скажу, в чому рiч. Перше – нi в однiй галузi господарства ми не зробили нiякого поступу. Весь час ми товчемось на мiсцi. Друге – в населення нема нiякої волi до працi. В усiх сферах злiсний, нахабний саботаж. Тiльки свiтло, воду й вугiль вони пiддержують. Отже, ви розумiєте, при чому тут сонцеїсти. Третє – армiя розкладається з кожним днем Нiякi кари, нi труїння не помагають, а тiльки викликають глухе обурення. Четверте – кожний зайвий день такої тактики веде до неминучої загибелi.
– А якої ж тактики треба?
Принц Георг не зводить холодних надушливих очей iз лиця принцеси Вiд цього погляду принцеса легенько постукує пальцями правої руки по долонi лiво!
