Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.
Її свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна!
Принцеса Елiза вiдвертається. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм своєї тривоги за нещасну коронку, не вiдчуває.
– Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.
– Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!
– Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!
Граф Адольф незграбно стьобає по кiстках коня, шарпає вiжками й труїться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невiдомого й страшного.
А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич.
Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумiється, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером?
Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.
– Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!
– Слухаю, ваша свiтлосте.
Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.
Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.
– Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?
Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.
Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк – вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.
– Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор – i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.
– Ну, Елiзо? Що?
Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.
– Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хитає головою – ну, хай так.
– Ну, даєте слово?
– Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..
– А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це – нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?
Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.
– Звiдки вам це вiдомо?
– Звiдки – це не має значення. З найповнiших джерел.
– Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?
Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.
– Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.
– Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!
– Ви менi не вiрите?
I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.
– Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!
– Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.
Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, -повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.
– Елiзо! Я – поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви – дуже хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.
– Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це – пiдлiсть, але факт.
Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.
– О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…
– Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?
Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.
– Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…
– Я ж вам сказала, що я – поганка.
– Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.
Труда непорозумiло ширить очi.
– З якою жiнкою?!
– Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?
– Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!
Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.
– Улаштовано, ваше свiтлосте?
– О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.
Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.
О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.
Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!
***У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи – один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн – не iдол.
"Тiнi Минулого!", "Одною ногою на землi обiцянiй". Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiякої органiзацiї…
– Органiзацiя в нас є! Сьогоднiшнє свято!
– От якраз сьогоднiшнє свято найбiльш показало брак органiзацiї духу. Отже, без органiзацiї, без дисциплiни, без армiї, без зброї, замкненим у страшному крузi.збройне боротися – явний абсурд.
– Так що ж? Так що ж? Скоритися?
– Прошу тихо, панове!
– Ну, не скоритися. А от що…
Ну, так – професор Кранц, одне слово, пропонує "тихий опiр", саботаж.
А там, поза Берлiном, чорно-жовтi "визвольники" вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади зброї, розставляють варти.
I вiд завтрашнього дня "Тiнi Минулого" батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяної, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однiєї руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто знає, що вiн будує в цю хвилину – може, i новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме – можна смiливо мовчати.
Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.
Труда сiдає на своє мiсце й починає перешiптуватися з Максом. А милий, смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй "тихий опiр". Який тепер тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама приїхала, слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi до чого було те запитання, цiлковиту рацiю має чудесна Труда. Значить?..
