Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
– Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!
– Та й у нас теж нема чого.
– Наше розповiдання теж коротке буде!
– Тихо, панове! Ну, Рудi!
Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що зламав – тiльки ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.
– О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, – всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!
Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:
– Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?
Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.
– Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми поки що носить усi ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зiбрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.
Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного "трiумфатора", чи з себе, чи з усiх людей?
– Отже, увага, панове! Чи то пак – iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…
Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.
– Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме – що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу "люди", бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту – це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?
Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.
Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.
– Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся – i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.
– Х-хе!
– Одначе!
– Умгу! Дякуємо красненько!
Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.
– Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?
– От власне!
Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.
– Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.
– Будь ласка! Тiльки швидше.
– Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!
Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.
– I вас також!
– Бр-раво, Шпiндлере!
– Дякуємо!
– Генiальна гiпотеза!
Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.
– Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви – боги, то вигукуйте – не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми – боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.
– Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!
– Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.
– О, будь ласка!
– Зараз. Прошу уваги.
Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.
– Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина – громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства – все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми – iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми – боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару – сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму – добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв – жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв – проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання – все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?
– Свинi!
Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.
Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому головою i твердо витримує погляд.
Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.
Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки – нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це – категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти…
