Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Втiм, за стовбуром дерева не було нiчого. Мабуть, випадкове погойдування листя папоротi пiд рiдкими подувами вiтру, що пролинав помiж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув i поквапливо вiдлетiв. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки вiн не зник за деревами, i криво усмiхнувся.

- Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, - сказав вiн сам собi докiрливо. - Пустують, зауважу. Галюцинацiї - це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба дiяти, до того ж. Треба спокiйнiше, товаришу Ван, дуже прошу.

Але чому йому здалося, що його iм'я пролунало збоку? Ван Лун знизав плечима. Очевидно, його нерви дiйсно втомилися... I все ж таки - вiн ясно чув:

- Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!..

Нi, вiн таки марить! Адже ж це голос Галi Рижко, тривожний, квапливий, - Ван Лун упiзнав би його дзвiнкi нотки серед тисячi iнших голосiв. Звiдки може бути тут, у первiсному лiсi, далеко вiд астроплана, вiд мiжгiр'я, голос Галi, та ще звернений до нього? А голос продовжував лунати зовсiм близько, вiн кликав Ван Луна, вiн явно звертався до нього:

- Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, iдiть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певнi, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!..

Це був її голос, голос милої дiвчини! Як же вона...

- Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радiо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!

Нi, вiн справдi чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!

- Згадайте, товаришу Ван, ви самi пояснювали менi, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, iдiть у потрiбному напрямi! Ми ждемо вас, поспiшайте!..

Чудесна, люба дiвчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провiдну нитку, що зв'яже його з мiжпланетним кораблем, з товаришами, якi прагнуть допомогти йому, визволити його з бiди. Мила, смiшна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгацiйною рамкою скафандра, нiби вiн сам прекрасно не знає цього, - вiн, який навчав тебе!

Ван Лун випростався. Вiн висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнiрний стрижень, який дзвiнко клацнув i розкрився у виглядi ромба, що пiдiймався гострим кутом над його головою. Два тупi його кути були скерованi вперед i назад. Цiлком ромб нагадував вiдому коленому радiолюбителю приймальну рамку-антену, укрiплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галi Рижко залунав трохи голоснiше. Так. Будемо пеленгувати!

Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дiвчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, вiн ледве долинав. Далi, далi... Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнiшав. Ще гучнiше, ще! I ось вiн, вiрний напрям! Рамка-антена повернута прямо на мiжгiр'я, на передавач астроплана, його випромiнювання пробiгають уздовж рамки i чiтко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбiк, рамка-антена змiнить становище, стане менш чутливою до сигналiв передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужнiстю сигналiв, що їх приймає рамка. Як тiльки сигнали послабiшають,- треба знову шукати потрiбний напрям, сигнали незмiнно вкажуть його. Вперед!

А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:

- Iдiть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспiшайте!..

Вперед, до мiжгiр'я, до мiжпланетного корабля, до товаришiв! Шлях указано, треба швидко йти в напрямi провiдної нитки, другий кiнець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дiвчино, тодi, в печерi, Ван Лун виручив тебе,- тепер ти врятовуєш його, надiйний, добрий товариш!

Збуджена знервованiсть зникла, наче її й не було. На змiну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхiдний йому зараз спокiй. Тепер нiщо вже не спинить його!

Широкими, впевненими кроками мандрiвник iшов туди, куди вiв його дзвiнкий дiвочий голос, який вказував вiрний шлях. Оранжево-червонi хащi Венери змикалися навколо нього, дикi цупкi рослини перетинали шлях людинi в скафандрi, незчисленнi комахи з набридливим дзижчанням налiтали на його шолом, билися об нього, папороть i повзучi лiани чiплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лiсових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов i йшов уперед.

Вiн поспiшав. Вiн чув тiльки голос Галi i поспiшав до нього, намагаючись використати кожну хвилину i не ухилятися анi на сантиметр вiд правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не бiльше як на шiсть годин - i вiн не знав, яка вiдстань вiддiляє його вiд товаришiв.

Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролiтає великий синьо-червоний метелик з строкатими вiзерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже iнший метелик? Нi, вiн упiзнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетiв над Ван Луном, випередив його i безтурботно сiв на оранжевий лист папоротi, що високо пiдносився над грунтом. I Ван Лун подумав:

"Бувай здорова, грацiозна iстото! Ти про мене не згадаєш нiколи, знаю. А я пам'ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, - почув голос, що вказав менi путь. Прощавай, лети далi!"

Вiн змахнув рукою. Метелик вiдлетiв, трiпочучи в повiтрi яскравими крилами.

А Ван Лун рушив далi своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях мiж розлогими кущами папоротi i стовбурами дерев.

У його шоломi бадьоро лунав голос Галi Рижко, який безнастанно кликав його i вказував йому напрям:

- Поспiшайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!

Роздiл дванадцятий,

де читач знайомиться з небезпечними

пригодами Ван Луна пiд час його мандрiвки

у первiсних хащах Венери i його

зустрiчами з загадковими тваринами.

Лiс здавався безкраїм; втiм, хiба не був вiн таким i насправдi? У цьому Ван Лун переконався ще тодi, коли його несла в своїх жилавих лапах гiгантська бабка. Але тодi цей грандiозний, безконечний оранжево-червоний лiс був для нього тiльки чимсь стороннiм, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерiгав пiд собою. Зате тепер лiс перетворився на хитрого, пiдступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усiх сторiн. Лiс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканцiв, лiс таїв у собi несподiванки й таємницi, якi чекали людину на кожному кроцi, щоб завадити їй, затримати, збити з вiрного шляху.

Грубезнi височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоного листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив їх, безперестану перевiряючи напрям, в якому звучав голос Галi Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.