Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

На змарнiлому обличчi Риндiна грала щаслива стомлена посмiшка. Все було гаразд! Всi живi, здоровi, всi знов зiбралися тут, у центральнiй каютi астроплана. I головне - дiвчину врятовано...

- Ага, Ван. - сказав вiн раптом, наче згадавши, - чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тiльки самого себе: не треба було рискувати i лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обiйшлося...

Ван Лун через силу стримав посмiшку. "Майже задихнувся"! I це говорить людина, якiй мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндiн гадає зараз, що в нього була тiльки коротка непритомнiсть.

- Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, - озвався вiн безтурботно. I спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндiним, що не хвилювало б його, а навпаки, вiдвернуло, примусило забути про пережитi небезпеки ?

Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишенi свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном i закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним i приємним. Втiм, чого ж тут дивуватися: адже ж вiн дуже давно не курив. Спочатку було взагалi не до курiння, коли зникла Галя; потiм подорож в надра Венери, пригоди в примарному свiтлi тих загадкових, сяючих блакитнуватим свiтлом камiнцiв... Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацiкавить.

- Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, - є одна пригода. Хотiв би розповiсти, якщо дозволите. Не знаю тiльки: думаю, чи не: втомлю вас? I ще: навiщо це я закурив? Адже ж...

- Нi, нi, Ван, курiть, будь ласка. Менi навiть приємно вiдчувати запах вашого тютюну, вiн такий ароматний. - Микола Петрович знову посмiхнувся: справдi, в нього зараз напрочуд добрий настрiй, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому... - Ну, якщо не хочете курити, тодi розповiдайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.

- Хотiв би знати вашу думку, Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, ховаючи люльку. - У надрах, у печерi виявилося зовсiм не темно. Там своє освiтлення, не жартую. - Вiн iз задоволенням помiтив вираз великої зацiкавленостi, що враз з'явився на обличчi Риндiна. - У стiнах, у склепiннi печери - всюди маленькi камiнцi. I вони свiтяться. Гадав ранiше, на пiвднi Китаю найяскравiшi свiтляки. Нi, це камiння яскравiше. Можна добре бачити, коли воно свiтиться.

- Флуоресценцiя, - вставив Риндiн. - Таке явище вiдоме й на Землi.

- Не думаю, Миколо Петровичу, - вiв далi Ван Лун. - Спочатку теж так вирiшив. Втiм, Галя помiтила iнше...

- Знову Галина Рижко робить вiдкриття, - весело озвався Риндiн. Йому схотiлося побачити, як дiвчина бентежиться, - i дiйсно, Галя враз почервонiла, густо залилася рум'янцем.

- Вважаю, правда, вiдкриття, - серйозно пiдтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндiна знову увалено прислухатися. - Камiння це дуже чутливе.

- Що ви хочете сказати, Ван? Як це - чутливе камiння? - вже зовсiм здивовано спитав Риндiн. - Ви чуєте, Вадиме? Це щось цiлком нове в галузi мiнералогiї!

- Не розумiю, - вставив свою першу реплiку в розмову Сокiл, який до того мовчав. - Мабуть, Ван пояснить, що саме вiн має на увазi?

- Зараз поясню, - незворушно вiв далi Ван Лун. - Камiнцi весь час трохи свiтяться...

- Флуоресцiюють, - повторив Риндiн.

- Гаразд, хай флуоресцiюють. Але коли ми говорили, камiнцi чули. Одразу яскравiшали. Спалахували, так скажу.

- Камiння, що чує? - недовiрливо посмiхнувся Сокiл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун!

- Так, пiдкреслюю, чує. Тiльки не голос, а радiохвилi, - пояснив так само спокiйно Ван Лун.

- Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, - додав Риндiн. - Отож, в печерi голосiв не було чути, а випромiнювалися радiохвилi.

Тепер промовчав Сокiл.

- Коли ми розмовляли, - розповiдав далi Ван Лун, - тодi камiнцi свiтилися яскраво. Уздовж печери йшли свiтлi хвилi. Ми говоримо - камiння свiтиться. Ми мовчимо - воно трошки мерехтить, наче свiтляки. Не можна зрозумiти. Навiть Галя не пояснила, що це таке, - закiнчив вiн як звичайно жартом.

- Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! - пiдтвердила Галя. - Ще одна загадка Венери, як ви кажете.

Риндiн з цiкавiстю дивився на неї i на Ван Луна. Втiм, не менше був зацiкавлений i Вадим Сокiл: подiбних явищ земна мiнералогiя дiйсно не знала!

- Ви кажете - яскравiше свiтилися пiд час розмови? - в роздумi перепитав Риндiн. - Так, це явище дуже незвичайне. Отже...

Вiн замислився. Камiнцi свiтилися iнтенсивнiше тодi, коли Ван Лун i Галя розмовляли. Отож, камiнцi реагували на радiовипромiнювання, на радiохвилi. Проте потужнiсть радiохвилi не залежить вiд того, чи несе вона на собi модуляцiю, чи нi. Значить, справа не в потужностi. Так, так... Що не тодi? Передавачi в скафандрах, та й переносний також, ультракороткохвильовi, вони дiють на частотнiй модуляцiї. Передаючи звуки, цi передавачi весь час змiнюють частоту коливань. Висновок один: загадковi камiнцi реагують на ту чи iншу частоту коливань... навiть, правильнiше сказати, на змiну частот. Саме так: вони реагують активним свiтловим випромiнюванням на швидку змiну частот. Гм! Це щось цiлком нове. Радiоактивнiсть? Нi, треба ще помiркувати...

Риндiн неуважно обвiв поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовiрно: при її експансивностi - вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дiвчина внаслiдок своєї подорожi в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний.

- Галю, в чому рiч? Чого ви весь час лежите? Захворiли, чи що? спiвчутливо звернувся до неї Микола Петрович.

Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндiна: ну от, i не вийшла спокiйна бесiда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довiдається про все. А тодi напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втiм, Галя заговорила сама. Нiчого, вона дасть собi раду!

- Трошки болить бiк, - сказала вона найбезтурботнiшим тоном, нiби про щось не варте уваги, - не знаю, з якої причини. Шкiра припухла i почервонiла, тiльки й усього. Не турбуйтеся, це дрiбницi,- додала вона самовiддано: адже ж вся верхня частина лiвої ноги горiла в неї наче у вогнi.

- Нi, ви скажiть точнiше, - наполягав Микола Петрович. - Ви, мабуть, забилися пiд час падiння?

Ван Лун вирiшив втрутитися:

- Вважаю, не те, Миколо Петровичу, - сказав вiн. - Тодi був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це iнше. Галю вкусив клiщ, пам'ятаєте? Може, вiн був отруйний. Тепер отрута вiд укусу розiйшлася по нозi. Яка ваша думка?

Не вiдповiдаючи йому, Риндiн перевiв погляд на Сокола.

- А як у вас, Вадиме? - спитав вiн. - Адже ж вас також укусив клiщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожi з тим, що вiдбувається з Галею?

- Нi, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл. - Нiчого схожого. Спочатку мiсце укусу свербiло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось iнше, менi здається.