Олесь Бердник - Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

- Що?

- Очi... Погляд?

Справдi, перед нами хтось був. Вiн дивився на нас хижо i злiсно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за iстота? Чому вона так вороже дивиться на нас?

Я осмiлився i рушив назустрiч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пiшли далi.

- Що це було? - прошепотiла вона.

- Не знаю. Може, тутешня iстота.

- Менi стало страшно... Вона пронизувала мене поглядом наскрiзь. Чому вона може ненавидiти нас?

- Ти дивна, Лю... Хiба на землi мало хижих тварин, якi люто зустрiчають гостей i знищують їх при нагодi. I не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так... Може, ми зустрiли якусь тварину...

- Нi, - заперечила Лю. - Це не тварина. Така лють може бути лише... в розумної iстоти...

Далi ми йшли сторожко, оглядаючись. В душi з'явилося почуття непевностi, небезпеки. Менi здалося, що за нами слiдом хтось iде. I навiть не одна iстота, а багато...

З узбiччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливiший, ще лютiший вiд першого.

- Менi страшно, Генрiху, - сказала Лю.

Я мовчав. На обрiї багрянiло небо, наливалося кривавими барвами. Потiм з'явився краєчок диска. Я сподiвався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Свiтило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмянi, коричневi променi, вiд яких не було нi свiтла, нi тепла. Навпаки, менi здалося, що навколо похолоднiшало.

Чорнi дерева заворушилися, простягнули свої гiлки, позбавленi листя, назустрiч сонцю.

В ущелинах мiж скелями поповзли химернi тiнi.

Дорогу стало видно чiткiше. Десь спереду в фiолетових сутiнках бовванiли чи то споруди, чи то гори.

- Пiдемо туди? - запитав я. - Може, там зустрiнемо iстот...

- Як хочеш, Генрiху...

Але не встигли ми ступити двох крокiв, як на нас з усiх бокiв накинулося цiле полчище дивних iстот. Вони виникали нiби з туману, шикувалися щiльними рядами i оточували нас кiльцем.

Лю притиснулася до мене, я обняв її.

- Спокiйно, Лю... Спокiйно...

Я намагався розгледiти обличчя iстот, але все було дарма. Вони були чорнi, огиднi - це все, що я мiг вiдчути. Нi обличчя, нi чiтких форм.

Темнi iстоти щiльною стiною посунули на нас. В одному мiсцi вони залишили вихiд. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?

Мимоволi я рушив по дорозi. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я вiдчув, що Лю тремтить всiм тiлом.

- Я не хочу, Генрiху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.

- Я теж, Лю... Щось треба робити!

Невже ми для того проникали в iнший свiт, щоб стати жертвою насильникiв? З одного боку Шрат i його банда, з другого боку - ще гiршi демони! Могутнє бажання - звiльнитися з лабет темних потвор - пронизало нашi тiла. Я побачив, як чорна варта вiддалилася. Почулися звуки, схожi на високе, пронизливе вищання.

- Лю! Бiжiмо! - крикнув я.

Ми стрiмголов кинулись уперед. Темнi iстоти переслiдували нас. Але вiдстань мiж нами зростала. Серце моє билося радiсно i переможно. Нi, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащi дерев. Там ми заховаємось. Далi скелi, гори! Там вони не знайдуть нас!

Я з подивом помiтив, що навколишнiй пейзаж почав мiнятися. Сонце засяяло яскравiше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба нi! Не жовте, а рожеве! Чи, може, бiле? Нi, вже синє...

- Чари якiсь, - промовила Лю.

Свiтило спалахнуло таким фейєрверком кольорiв, що заслiпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти i слiду не було. Вона розтала в сяйвi чудового дня.

Навколо колихалися густi трави, помiж ними красувалися нiжнi рiзнобарвнi квiти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйвi сонця. А далi височiли прекраснi дерева. Вони схиляли вiти до озер, нiби заглядали в їхнi спокiйнi дзеркала. Все було так, як i на землi. Тiльки набагато глибше, багатше.

Раптом мiж деревами щось замайорiло. Лю насторожилася. Зашелестiла трава, запахкотiли тонко квiти. Перед нами виникла висока постать у бiлому...

Роздiл п'ятий

СВIТ СИНТЕЗУ

Ми завмерли. Мовчки дивилися на iстоту.

Я збагнув, що вона - не з тих темних створiнь, якi переслiдували нас. Навпаки, вона вся була нiби з променiв i барв. Сяючi блакитнi очi, довге золоте волосся до плечей, строгi, але м'якi риси обличчя. Вони весь час мiнилися. Написати портрет iстоти нiякий художник не змiг би. Це був калейдоскоп виразiв, форм, вiдтiнкiв.

Iстота пiдняла руку, нiби вiтаючи нас. I ми почули голос:

- Щиро вiтаю вас, люди.

Хвилюючись, я вiдповiв:

- Дякую вам. Але хто ви? Ми тiльки що втiкали вiд якихось потвор... i раптом...

Сяйво усмiшки з'явилося на дивному обличчi. Незнайома iстота сказала:

- Я знаю. Ви про все почуєте. Ходiмо...

Вона повернулась i пiшла. Менi здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку мiж деревами, з'явився бiлоснiжний будинок. Але колiр його був не наш, звичний, не колiр мармуру чи пластмаси, навiть не колiр снiгу. Вiн був незнайомий для людей землi - це був абсолютний бiлий колiр.

Ми ввiйшли крiзь просторий коридор до напiвпрозорого залу. В центрi її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з блакитними квiтами. Всерединi його переливалася барвистими iскрами вода. У всiй навколишнiй обстановцi, предметах, стiнах i архiтектурi будiвлi була така нез'ясовна простота, що свiт навколо мене здавався мелодiєю.

Майданчик бiля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсi сiли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настiльки незвичайне, що не хотiлося вiрити йому. I iстота, всмiхнувшись, сказала:

- Треба вiрити...

- Ви читаєте мої думки? - вражено запитав я.

- Я бачу їх, - м'яко вiдповiв господар. - А тепер послухайте мене, любi гостi. Iм'я моє Геон, хоч iм'я тут нiчого не значить. Я знаю про вас усе можете не розповiдати. Я знаю, що ви з сусiднього свiту, знаю, що тут ви зустрiлися з грiзними i пiдлими потворами i втекли вiд них...

- Хто вони? - не стрималася Лю.

- Слуги Чорних Тиранiв, - вiдповiв Геон. - Вони панують у нижчих станах нашого свiту...

- Але як же ми втекли вiд них? Це трапилося несподiвано.

- Я поясню, - ласкаво сказав Геон. - Вам незвичний стан в iншому свiтi. Ви звикли до бiльш постiйних форм, бiльш постiйних законiв. А тут - все iнакше. Наш свiт тiсно зв'язаний з вашим. Вiн є його протилежнiстю, запереченням i разом з тим його формою, негативом. Вiн є оболонкою, вмiстилищем того, що з'являється в вашому свiтi...

- "Дiрки" Поля Дiрака, - прошепотiла Лю. Я кивнув їй.

Геон ласкаво поглянув на неї, мов на дитину, похитав головою.

- Уявлення вашого вченого - тiльки груба модель. Але вона має деякий сенс. Наш свiт i ваш - розвиваються разом, вони нерозлучнi, але якщо ваш свiт - це одна грань кристала, то наш - багато iнших граней. отже, вiн багатший, мiнливiший, повнiший.

- Але ж ми бачимо речi, схожi на земнi, - сказав я. - Дерева i квiти, i... вас... Ви схожi на людину...