Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Обережний Микола Петрович вирiшив був спочатку, що мандрiвники для першого разу мусять обмежитися тiльки оглядом астроплана. Але потiм вiн зважив на прохання Сокола, який палко доводив, що пiсля зливи слiд, не вiдкладаючи, вивчити намиви, створенi водоспадами, i породи схилiв мiжгiр'я, що оголилися пiд потоками води.

- Гаразд, iдiть, - погодився академiк i додав: - Але пам'ятайте, що радiопередавач астроплана пiд час падiння пошкодився, i ми його ще не полагодили. Значить, я буду вас тiльки чути, бо ж Галя бере переносну радiоустановку, а вiдповiдати вам нiчого не зможу. I умовимося так: якщо потрiбне буде ваше термiнове повернення, - я подам вам сигнал двома маленькими вибухами з ракетного двигуна. Сподiваюся, що цього робити не доведеться, але на всяк випадок - пам'ятайте: почувши звуки вибухiв, негайно повертайтеся! А тепер вирушайте. Бажаю успiху!

Тiльки вiдiйшовши од астроплана i скель, серед яких вiн лежав, тiльки ступивши на вогкi ще вiд дощу схили мiжгiр'я, мандрiвники на мить спинилися, враженi дивовижним пейзажем. Спинився навiть Ван Лун, який уже був знайомий з ландшафтом Венери. Нi, пiд час першої його вилазки з Риндiним картина була далеко не такою!

Злива освiжила, оновила рослиннiсть - i вона сяяла тепер соковитими рiзноманiтними барвами. Очi мандрiвникiв, звиклi до сутiнi, що панувала в каютi корабля, до тьмяного сiруватого кольору всього, що було з ними в астропланi, мимоволi жмурилися вiд яскравих тонiв, майже заслiпленi фантастичною квiтчастiстю незайманої дикої природи. Те, що вони бачили зараз, не йшло нi в яке порiвняння з баченим будь-коли ранiше. Венера являла собою велетенську вологу теплицю пiд непроникливим хмарним покровом!

Гiгантськi стрункi дерева, схожi на араукарiї, пiдносили високо вгору широкi крони свого вiття, яке погойдувалося пiд поривами вiтру. Здавалося, було виразно чути, як шелестiло їх крупне лускоподiбне червоне листя, серед якого виднiлися величезнi шишки завбiльшки з двi-три людськi голови. Ось з ближньої араукарiї зiрвалася одна з таких шишок. Важка коричнева куля пролетiла в повiтрi, ламаючи на своєму шляху гiлки, i покотилася униз, до астроплана.

Галя Рижко мимоволi вiдступила на крок i оглянулася: чи не готує ще якесь з дерев отакий несподiваний подарунок, спроможний вбити на мiсцi необережного перехожого?..

Безкраїй первiсний лiс оточував мiжгiр'я i тягнувся аж до самого обрiю. Де-не-де понад лiсом височiли червонi кошлатi шапки велетенських араукарiй на довгих струнких стовбурах. I ще високо пiдiймалися яскравi витягненi конуси якихось рiдних братiв земних кипарисiв. Мiж ними око вiдзначало ще одного цiкавого представника флори Венери: на хмарному тлi неба маяли, гойдаючися в прозорому повiтрi, широкi лапчастi вiяла листя своєрiдного i красивого дерева, що нагадувало рiдкiсне на Землi дерево гiнкго. Високi стовбури араукарiй стояли вiддалiк один вiд одного, а весь грунт мiж ними був укритий густими, непролазними хащами рослин, якi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд пальм, - хiба що тiльки червоним кольором листя.

Це були справжнi цикадеї з їх товстими приземкуватими стовбурами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурiв цикадей пишними розкидистими волотями в усi боки розходилося довге пiрчасте червоне листя, переплiтаючись з сусiднiм, ледве вiдшукуючи собi серед нього хоч скiльки-небудь вiльне мiсце. Через якийсь час звиклий погляд мандрiвникiв вже почав розрiзняти цикадеї вiд їх сусiдiв - доiсторичних бенетитiв, проте з листям iнодi пiрчастим, як у самих цикадей, iнодi прямим i рiвним.

Ще нижче, пiд широкими пiрчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащi оранжевої папоротi найрiзноманiтнiших форм. Це був нижнiй поверх рослинностi Венери: пiд широким узорчатим листям папоротi не росло вже нiчого, бо воно вiдкидало на грунт глибоку темну тiнь, не пропускаючи, здавалося, анi найменших за1 лишкiв розсiяного сонячного свiтла, яке лилося з хмарного неба.

Проте й тут, у глибокому присмерку, кипiло буйне i жорстоке життя. Мiрiади рiзних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко iз задоволенням подивилася на мiцнi гумовi чоботи свого скафандра, вкритi густою металiчною сiткою, на щiльнi непроникливi рукавички, на весь надiйний скафандр. Так, без нього тут не можна було б i кроку ступити! Тiльки вiн захищав людину вiд бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповненi й чагарник, i листя дерев, i всi звивини i заглиблення грунту, i навiть саме повiтря. Навiть увi снi Галi не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах.

Але ось нетрi, якими пробиралися мандрiвники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалi частiше вживав своєрiдний електричний iнструмент, електронiж, який вiн передбачливо взяв з собою в похiд. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кiнцi. I там була натягнута груба дротина, крiзь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до бiлого i, немов найгострiший нiж, розрiзала те, до чого доторкувалась, навiть цiлi стовбури тонких дерев. Ван Лун наче пiдсiкав тим електроножем повiтряне корiння дерев, що переплiталося мiж собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слiдом за ним пробиралися Сокiл i Галя Рижко.

- Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, поскаржилася, нарештi, дiвчина.

Ван Лун обернувся до неї:

- Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!

- Якому скрабу? Що це означає?

- Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi непрохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.- Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.

Голос Ван Луна звучав цiлком природно - i навiть трудно було уявити собi, що цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спочатку перетворювався мiнiатюрною радiоустановкою скафандра на електромагнiтнi коливання, а потiм приймався такою ж самою установкою в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна, наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.

- А незабаром кiнець, тому що кiнчається схил. Далi, пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, - закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.

Справдi, заростi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил, яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик i полегшено зiтхнули.

Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову густий лiс, мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з заростями, якi вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-червоною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий самий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..