Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Цiлком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тiльки дзижчать i нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить мiцнi. Але мiж деревами ближче. Вважаю, знiму павука, i пiдемо там.

I, не вiдкладаючи дiла, Ван Лун пiдвiв автоматичну гвинтiвку. Втiм, Риндiн спинив його.

- Заждiть хвилинку, Ван, - сказав вiн. - Це поки що дуже рiдкiсний екземпляр. Якщо вже знiмати, як ви сказали, то краще спочатку знiму його я, а вже потiм ви, гаразд?

Вiн вийняв свiй малесенький фотоапарат i сфотографував величезного павука, який все ще неспокiйно перебирав лапами.

- Тепер дiло за вами, Ван!

Сухий звук пострiлу розiрвав повiтря. Павук пiдскочив i впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тiльки окремi шматки його кошлатого тiла. Струс повiтря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, вiдкриваючи прохiд.

Шлях був вiльний. Мандрiвники пройшли мiж деревами i опинилися бiля пiднiжжя скелi, до якої вони простували. Ще кiлька хвилин - i обидва мандрiвники стояли на її вершинi. Звiдси вiдкривалася значно ширша панорама, нiж знизу.

Мiжпланетний корабель лежав у вузькому мiжгiр'ї серед скель. Це мiжгiр'я, завглибшки метрiв п'ятдесят, нагадувало рiчище висохлої рiчки; подекуди воно було усiяне крупним камiнням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись i протiкала рiчка, то це було дуже давно, бо тепер мiжгiр'я густо заросло деревами, якi пiдносили свої стрункi глянсуватi стовбури мiж камiнням i скелями. Дивнi, незвичайнi дерева! Вони були схожi водночас i на пальми, i на гiгантську папороть. Деякi з них високо здiймали свої червонi вiялоподiбнi верхiвки, iншi, навпаки, були скривленими i приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель...

Микола Петрович Риндiн засмучено похитав головою:

- Поганувате мiсце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звiдси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навiть його колеса... вони не пiдуть по тому величезному камiнню. А стартувати за допомогою ракетних двигунiв прямо з цього вузького мiжгiр'я також неможливо. I скель, скель як багато! Нi, поганеньке мiсце ми обрали!

- Зауважу: не пам'ятаю, щоб нам довелося вибирати його, - незворушно озвався Ван Лун.

- Ну це, звичайно, так, проте... Втiм, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

- Вважаю, так. Ще встигнемо помiркувати.

- А як ви гадаєте, Ван, товаришi бачать нас тут?

Ван Лун посмiхнувся:

- Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. - I вiн зробив вiтальний жест рукою в бiк астроплана, який тьмяно виблискував шлiфованим корпусом в глибинi мiжгiр'я.

Справдi, Вадим Сокiл i Галя Рижко бачили все. Лише на кiлька хвилин Риндiн i Ван Лун зникли з їх очей, - тодi, коли на людей в скафандрах в тiнi скель нападали розлюченi хижi комахи. Потiм Сокiл i Галя бачили, як Ван Лун кудись стрiляв.

- Ось Ван уже й тiшиться, - весело, хоча й з ноткою заздростi в голосi сказав Вадим. - Бачите, полює!

- Здорово, Вадиме Сергiйовичу, - вiдгукнулася Галя, пильно дивлячись в iлюмiнатор. - А раптом - щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обiд! I як же менi набридли консерви та морожене м'ясо, так уже хочеться свiженької їжi!..

- Не думаю, - заперечив Сокiл. - Анi олень, анi заєць не пiдходять для юрського перiоду, i ви це добре знаєте, Галю.

- Ну, хай тодi буде молодий iгуанодон. Як ви казали менi колись: "засмажимо фiле молодого iгуанодона"?

Сокiл тiльки вiдмахнувся:

- Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча... - замислився вiн, - хоча... хто знає, може статися, що iгуанодони i їстiвнi, це питання палеонтологiєю не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нiчого неймовiрного... Проте вони вже забралися на гору, дивiться!

Тепер було чiтко видно: Риндiн i Ван Лун стояли на вершинi скелi, яка панувала над мiжгiр'ям. їх силуети рiзко вирiзнялися на тлi неба. Ван Лун з силою бив по скелi своєю похiдною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту рiч. Через кiлька хвилин Риндiн установив на вершинi скелi якийсь широкий товстий стрижень. Вiд нього вiдходили мiцнi стальнi вiдтяжки. Ван Лун укрiплював їх на вбитих в скелю кiлках.

Ось Микола Петрович обернувся до астроплана i помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришiв, якi залишилися в мiжпланетному кораблi. Ван Лун також дивився в їх бiк.

- Та бачимо, бачимо! - нетерпляче вигукнула Галя. - Давайте вже мерщiй!

Микола Петрович нахилився, Вiн щось робив iз товстим стрижнем, укрiпленим вертикально в скелi. I раптом стрижень почав зростати! Здавалося, вiн витягався вгору, як пiдзорна труба, одне колiно за одним. Так воно було i в дiйсностi. Стрижень зростав, пiдiймався вгору, дедалi тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрiв п'ять-шiсть - i на мить застигла так. I тодi раптом на її верхiвцi розкрився великий червоний прапор! Прапор рiдного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом i молотом у лiвому горiшньому кутi! Мачта трохи погойдувалася в повiтрi, пiдтримувана стальними вiдтяжками.

Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської Батькiвщини маяв на високiй скелi Венери!.. Над ним у небi пливли важкi сiрi хмари, внизу i навколо нього розливалося оранжево-червоне море примхливої рослинностi невiдомої планети, - але прапор Батькiвщини гордовито майорiв у цьому новому свiтi, куди прилетiли вiдважнi посланцi радянського народу!

Урочисто i нерухомо, як у почеснiй вартi, застигли бiля прапора на скелi Риндiн i Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:

- Як чудово! Наш, радянський прапор на Венерi, Вадиме Сергiйовичу!

Сокiл мовчки палко потиснув її руку. I вони заспiвали могутнiй, урочистий Гiмн Радянського Союзу. Вони спiвали його голосно i радiсно, випроставшись на весь зрiст, з сяючими очима. Гiмн лунав у каютi астроплана, проте їм здавалося, що його мелодiя охопила цiле мiжгiр'я, що разом з ними спiває все: i скелi, i дерева, i густий оранжевий чагарник, вся Венера, увiнчана гордовитим червоним прапором...

Вiдлунали останнi слова Гiмну. Галя вiдчувала, як прискорено стугонить її серце. Як усе прекрасно! I Вадим Сергiйович такий милий, хороший, близький! їй не хотiлося говорити, хотiлося ще довго-довго переживати цi надзвичайнi хвилини, неповторнi хвилини радостi й щастя.

Але ось Сокiл першим порушив мовчання. Вiн стурбовано дивився в iлюмiнатор, а потiм обернувся до Галi.

- Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка насувається важка чорна хмара!

Справдi, з-за гори випливала величезна важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалi ближче, опускаючись нижче й нижче, майже торкаючись верхiвок дерев, якi затрiпотiли й забилися пiд поривами вiтру.