Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

- Здається, Ярковий?

- Так. Але я вас не знаю.

- Маєте рацiю, ми ще не зустрiчалися.

- Ви ризикуєте своєю репутацiєю, - холодно кинув Никифор. - Мене пiддано iгнорацiї.

- Саме тому я й хотiв...

Щось у його тонi було неприємне, i Никифор несподiвано рiзко сказав:

- Не потребую спiвчувань! - I пiшов пiд освiтлене склепiння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тiнi.

Полегшено зiтхнув, вивiвши свого "Електрона". Тепер вiн знав, що робити: до Пiфiї! Вона порадить, вона все розсудить.

III

Тут усе розмiщене пiд землею. А на поверхнi буяють сади. Ось i зараз, пiзнього вечора, видно, як бiлiють помiж листом великi яблука, сизi сливи i рудуватi грушi. Никифор пiшов до лiфта. Бiлi кам'янi сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабiну i, поки вона пiднялася, тупцював, озираючись: хоча б нiхто не нагодився! Вийшовши з лiфта на глибинi десь п'ятдесяти метрiв, одразу потрапив на рухому стрiчку пасажирської трансмiсiї i за кiлька хвилин був у своїй лабораторiї.

Тихо, безлюдно. Ночами тут нiхто не працює, хiба що трапиться коли-небудь така цiкава розробка, що несила вiдiрватися.

- Ну, Пiфiє, я до тебе, - сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. Як скажеш, так i буде!

Пiфiя стояла в кутку - п'єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жiнки з розпущеним волоссям i диким виразом обличчя (комусь iз "противникiв стандарту" спало на думку змонтувати електронного аналiзатора у виглядi скульптури). Вона блиснула чорними очима.

- Я слухаю.

Никифор розповiв їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхнi стосунки.

- Ми часто зустрiчалися. Вона бувала зi мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрiчi iз жалощiв... Хiба це могло довго так тривати?

Коли Никифор, нiчого не приховуючи, але мимоволi виправдуючи себе, розповiв, як стався iнцидент, Пiфiя спитала:

- Який бiопсихiчний комплекс Клари?

- Зрозумiй, почуття не вкладаються нi в якi прокрустовi ложа об'єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це...

- А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, - не без сарказму зауважила Пiфiя. - Затямте собi, що все на свiтi є процес, а всiлякий процес характеризується об'єктивними даними.

- Ах, я й забув, що ти любиш пофiлософствувати! - примирливо вигукнув Никифор. - Визнаю, ти маєш рацiю. Все - процес, усе - формула!

Пiфiя замиготiла очима, що свiдчило про iнтенсивну роботу її контурiв, хоч юнаковi здалося: вона миготить вiд вдоволення.

- Доведеться зв'язатися з iнформацiйним центром... - уголос мiркувала Пiфiя. - Так i є... Ось наслiдки аналiзу: сили, якi дiяли в ситуацiї, розiйшлися. Контакту немає - конфлiкт вичерпано.

- Конфлiкт вичерпано!.. Люба моя, мила Пiфiє! - Никифор аж пiдскочив на радощах. - Ти мене врятувала! Нiякого конфлiкту, сили розiйшлися... Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?

- Це абстракцiї, якi не пiддаються врахуванню.

- Гм, воно не зовсiм так, а втiм... Дякую, Пiфiє. - Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:

- Не треба, я сама вимкнуся.

- Хочеш порозмовляти?

- Так.

Никифор зручно вмостився у крiслi i приготувався слухати. Зрештою, спiшити йому нiкуди.

- Ви, люди, дивнi системи, - почала Пiфiя. - Мабуть, унаслiдок несиметричностi ви намагаєтеся проявлятися не тiльки у своєму фiзичному вимiрi, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний свiт. Це я вважаю недосконалiстю конструкцiї, прорахунком Природи.

- Навпаки, Пiфiє, в цьому глибока мудрiсть! Можливiсть руху свiдомостi, розвитку...

- Це не те. Адже моя свiдомiсть також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунтi.

- Знання i свiдомiсть - рiзнi речi... Твоє знання повниться, Пiфiє, збiльшується об'єм пам'ятi. А в нас... Людське життя, Пiфiє, це таке явище...

Никифор замовк, схиливши голову, i Пiфiя деякий час теж не обзивалася. Нарештi нагадала:

- Так що ж таке життя людини?

- Один мiй друг, тонка поетична натура, так визначає: життя - це загадка, загорнута в таємницю.

- В цих словах немає нiякої iнформацiї.

- Навпаки, Пiфiє, ця фраза несе безодню iнформацiї! Стiльки ж, як i той стародавнiй вислiв: "Я знаю те, що я нiчого не знаю".

- Цi вислови лиш засвiдчують вiдносний рiвень пiзнання.

- Ех, Пiфiє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?

- Це таємниця, загорнута в загадку... - iронiчно сказала Пiфiя i вимкнулась.

IV

Заспокоївши Клару, тактовно поспiвчувавши їй, сусiди роз'їхались, i її вiллою знову заволодiла тиша. Дiвчина пройшла до блакитної кiмнати i втомлено сiла на кушетку. Провела долонями по лицю, зiтхнула й лягла горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. Ну й день випав! I що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагiдний, витриманий i раптом... Атавiзм, психiчний атавiзм! Кларi було соромно за нього i боляче, i в глибинi душi пробивався струмочок жалю. Де вiн її вперше побачив? Чи не в Гiрському пансiонатi в Криму? Так, так, там i Вiра була. Вони познайомилися бiля мармурової альтанки, вiн щось дотепував, усi смiялися. Затим умовив вiдвiдати Дельфiнiю i чимось так задобрив одного дельфiна, що той висунувся з води бiля їхнiх нiг i пропищав: "Ви чуд-довi екземпляр-ри!" "Хоч дельфiни говорять нам комплiменти!" - смiялася Вiра. Никифор тодi провiв з ними усi вакацiї. А цього лiта прибув сюди. З'явився як снiг на голову... Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навiдпочивалася.

Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальцi як пазури...

- Дайте музику... - прошепотiла. - Симфонiю спокою...

Кiмната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очi, готова вiддатися тихим тим чарiвним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тiльки забути кошмари цього дня. Починає скрипка - веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає вiолончель - стелеться трава пiд вiтром; далi обзивається арфа - дзвонять квiти, ронять срiбнi пелюстки на траву, їх пiдхоплює вiтер, здiймає вгору - бiла метелиця на блакитному тлi... I вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює - прозорi рiки, сизi лiси, рожевi хмари. Клара не вiдчуває тiла, наче зiткана iз променiв, з миготливого серпанку, лине пiд повiвом звукiв легша вiд тiнi. Лине i тоне, лине i тоне в океанi свiтла.

Здалеку звiдкись зненацька долинає приглушений голос:

- Кларо, Кларо...

Та це ж мама її кличе!

- Кларуню, донько, ти мене чуєш?

- Чую, чую, мамо.

- Тобi погано?

- Ой, нi, дуже гарно.

- Розплющуй очi.

Клара дивиться i бачить коло себе матiр - ласкава посмiшка в очах, пiдсвiчене волосся над лiвим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара пiдводиться, каже пенатам: