Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке)

На Землi теж бувають темнi ночi, особливо восени. Вiн ходив до школи в райцентр за чотири кiлометри на другу змiну i повертався додому поночi. Але хiба то було таке "поночi", як зараз? Навiть коли над головою не сяяли зорi, то й тодi все-таки тьмянiла, угадувалась стежка, бовванiли дерева, будiвлi... А тут не видно нiчогiсiнько!

Вглядався до болю в очах - а може, десь хоч трiшки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною iстотою, чи очi якого-небудь звiра! Не видно нiчого. Заплющував очi, мiцно притискував повiки, i тодi з'являлась якась невиразна рожевiсть.

Лiхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темрявi глибокий отвiр. I куди його не спрямовував Петро - скрiзь стояв мовчазний трубчастий лiс. I нiякої трави чи кущикiв унизу - щiткою стирчать маленькi трубочки. Звичайно, Петро мiг би оце вибратись назовнi i полоснути по цих деревах променем мазера-досить лише натиснути другого вмикача на ручцi лiхтаря, як поруч iз оцим бiлим снопом зажеврiє тонка цiвка великої енергiї. Промiнчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишнiй лiс, а якщо тут є кисень, то незабаром вiд цих дерев залишився б тiльки попiлець... Але навiщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.

Яворович усмiхнувся: хоч якi мудрi нашi астрофiзики, а природа мудрiша. Скiльки було витрачено зусиль, щоб довести непридатнiсть Венери для життя! I жара до 300 градусiв, i вiдсутнiсть кисню, i повiльне обертання...

А лiси на Венерi тим часом виростали.

Та хiба тiльки лiси? Раз уже є бiосфера, то, певне, розвинулися й iншi форми життя... Яворовичу дуже хотiлося зустрiти тут розумних, мислячих iстот. I десь глибоко в душi, можливо, iнтуїтивно вiн вiрив, що так воно й буде...

Рацiю налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кiноапарат, нацiлив об'єктив у темряву i почав ждати свiтанку. Раз був вечiр, значить буде й свiтанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осi набагато швидше, нiж навколо Сонця. На Марсi доба така, як i на Землi, то чому ж на Венерi мусить бути iнакша?

Чатував темряву - як тiльки почне її розмивати свiтло, так вiн i зафiксує це явище на стрiчку. Треба буде зняти цiлий венерiйський день - з ранку до вечора.

Вдень вiн поставить лiтака так як слiд, а зараз виходити назовнi було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замiсть лебiдки - це якраз i добре, що навколо лiс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м'який, бо крило ввiйшло в нього, як нiж у масло.

Сидiти було незручно, а все ж непомiтно пiдкрався сон. Яворовичу наснилися рiднi поля, шовкове шатро неба над ними. Вiн iде кудись i сам не знає куди, земля стелеться пiд ноги, ваблять зорi, а серце стискує тривога. Вiн iде все швидше i швидше, не йде, а бiжить, широко стрибаючи по кам'янистому мiжгiр'ї. Десь зникли поля i лiси, перед ним голий камiнь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, i вiн гупає по нiй, тiкаючи вiд якогось хижого звiра, що вже дихає за його спиною. Пiд ногами гуде брукiвка - лунко, виразно. I раптом вiн усвiдомлює, що то не дорога вiдлунює, а планета - резонує, як велетенський дзвiн. I це його не здивувало, що вiдчув усю планету - не просто камiння пiд ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсiм близько...

Прокинувся з вiдчуттям тривоги в усьому тiлi.

Свiтало.

Несмiливо, поволi, але все-таки свiтало. Згори, iз хмар, просочувалось блiдо-жовте свiтло. З темряви поволеньки проступали дерева. "А може, це зовсiм i не дерева? Можливо, це справдi антени, цiлий лiс антен якоїсь гiгантської радiостанцiї? - подумав Петро i одразу ж вiдкинув цi думки. Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву". Спрямував об'єктив кiноапарата на темнiючi стовбури i натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному мiсцi схитнулися... Тривожна цiкавiсть, очiкування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птицi? А може - венерiйцi? Хоча б уже скорiше свiтало!

Просвiтив гущавину лiхтарем - нiде нiчого, тiльки полискують дерева суцiльна стiна.

Вимкнув лiхтар - стало ще темнiше. Але за якийсь час очi призвичаїлись i знову вловили жовтизну. Свiтло сiялось зверху, вiд злегка жовтавих хмар, якi густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрiв на п'ятдесят навколо. "А бiльше, мабуть, нiчого й ждати при такiй хмарностi",- подумав Петро, закриваючи шторку шолома i перевiряючи кисневий прилад. За хвилину вiн уже вибрався назовнi. Озирнувся навколо i легко сковзнув на венерiйський грунт. Був такий заклопотаний положенням лiтака, що навiть не звернув уваги на цю iсторичну мить. Пiд ногами пружинило, як на торфовищi, але вiн не грузнув. Спробував навiть пiдскочити на одному мiсцi - нiчого. Вiдчував себе помiтно легшим, нiж на Землi. Бiль у лiвому колiнi майже стих.

Обережно обiйшовши лiтак, переконався, що крило цiле, треба тiльки обкопати його, а тодi вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбiну вертикального пiдйому...

I знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева - вже в iншому мiсцi. Довго дивився в гущавину - зараз уже, мабуть, зовсiм розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцiльну стiну,- але нiчого не помiтив. Тихо i непорушно.

Пiдiйшов до ближчого дерева, узявся за темно-синiй стовбур обома руками, схитнув. З гiлок бризнула рiдина.

Дiстав з нагрудної кишенi скафандра пластмасову пробiрку - узяти пробу. На "Астероїдi" дослiдять... Труснув дерево, рiдина полилася, але в пробiрку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гiлку, але вiн був такий гладенький, що руки тiльки сковзались. Тодi Петро вийняв з кишенi моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кiнець нижньої гiлки i потягнув. Гiлка пружинила, вигиналася, але не трiскала. Наче то була й не гiлка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кiнчика, нахилив. Гiлка таки справдi схожа на трубку - добре видно порожнину. Дiстав ножа, зрiзав полилася рiдина, але одразу ж i перестала. Отвiр просто на очах затягувало плiвкою. Зрiзав ще - те ж саме Наповнив пробiрку, взяв також шмат живої трубки. Вiдпустив гiлку i почав змотувати троса. В гущавинi нараз ковзнула якась тiнь. Вiн не так побачив, як вiдчув - хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звiр? Мисляча iстота?

Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишенi. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Бiлiла торпеда лiтака, чорнiв нашорошений лiс. I в усьому вiдчувалася настороженiсть, тривожнiсть.

Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Мiж деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тiльки здається. Хоч i на коротку мить, але вiн виразно побачив саме постать - вертикальне тiло, що перебiгло вiд одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, i Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, - по гiлках, угорi, перебiгає ще одне!

Яворович став, як укопаний,- до нього наближались венерiйцi! Такi ж, як i люди - двоногi, дворукi. Одна постать легко перебiгала по гiлках - вони не встигали й прогнутися, - а друга, так само спритно, петляла помiж деревами. В їхнiх рухах була гранична обережнiсть, але дiяли вони смiливо, без вагання. В руках тримали короткi палицi, мабуть, вирiзанi з оцих самих темно-синiх гiлок.