Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сiтки двигунiв. Спалахнула зелена контрольна лампочка маленьке очко посерединi пульта. Все було в порядку. Потiм вiн поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетнi двигуни на вiзку. Щойно її буде натиснуто, - двигуни вiзка почнуть працювати i, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової дорiжки, винесуть його на вершину Казбеку. I в той момент, коли корабель вiддiлиться од вiзка, продовжуючи за iнерцiєю свiй рух у розрiдженому повiтрi гiрських висот, автоматично включаться його власнi потужнi ракетнi двигуни, що працюють уже на атомному паливi - атомiтi. Прискорення триватиме далi й далi, аж доки астроплан не досягне космiчної швидкостi.

I на весь цей перiод, з моменту включення двигунiв вiзка i до досягнення космiчної швидкостi, - екiпаж корабля мiг бути вiльний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всi корективи до їх роботи мусили вносити iнженери з поверхнi Землi, якi стежили за польотом астроплана за допомогою радiолокацiйних установок; в мiру потреби вони по радiо можуть впливати на роботу двигунiв. Цi ж самi спостерiгачi стежитимуть i за виходом астроплана на курс в земнiй iоносферi.

Все, безсумнiвно, було в повному порядку. Микола Петрович пiдвiв угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлiчi iндикаторiв, циферблатiв i шкал, якi заповнювали собою не тiльки весь простiнок мiж iлюмiнаторами, але й стiни вище i нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усiх частин корабля, вiд усiх його автоматично працюючих приладiв. Навiгатор, сидячи в своєму крiслi, мiг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разi найменшої несправностi пiд циферблатом чи шкалою, якi говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.

Прямо перед Риндiним рiвним зеленуватим свiтлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навiгаторовi, знову-таки не сходячи з мiсця, бачити все, що вiдбувалося навколо корабля: йому треба було тiльки легким натиском руки повертати перископ у потрiбному напрямi. Бистрим поглядом Риндiн пробiг по циферблатах i шкалах. I тут все було в порядку. Отже...

Годинник пiдтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина всього одна хвилина! Рука Риндiна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допомiжнi ракетнi двигуни вiзка. Рiзкий дзвiнок попередив Сокола i Ван Луна, якi лежали в центральнiй каютi, про старт. Обличчя Риндiна набуло суворого, рiшучого виразу, очi звузилися. Ось вiн, вирiшальний, вiдповiдальний момент!

Рука Миколи Петровича, що лежала на пультi, ледве помiтно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.

I тiєї ж митi здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гiрської кавказької долини. Крiзь скло бiноклiв вони побачили пiд кораблем тонкi, прозорi цiвки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобiля чи мотоцикла. Але це була тiльки одна мить. Слiдом за тим з чотирьох сопел вiзка вихопилися майже прямi туманнi струменi сiрого диму. Мiжпланетний корабель м'яко рушив уздовж рейкової дороги. Струменi диму перетворилися на скаженi вихори, що безнастанно крутилися. I астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.

Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн вилетiв на рейкову дорогу i мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що вiн майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадувала про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель рейковою злiтною дорогою. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стояли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на вершину Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв, ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту астроплана "Венера-1", який покидав земну атмосферу...

У каютi корабля не було чути звукiв ракетних двигунiв вiзка. Микола Петрович вiдчув лише, як поважчало його тiло, як воно почало глибше втискуватися в еластичнi подушки крiсла. Це було тiльки початком. Потiм тiло наче налилося свинцем, подушки крiсла натиснули на нього з усiх бокiв. Напруження дедалi збiльшувалося, швидкiсть наростала. Треба терпiти, це неминуче, швидкiсть дiйде до передбаченої норми i спиниться на нiй, треба чекати i освоюватися...

Риндiн спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважнiла в такiй мiрi, немов на нiй повисли гирi. Перед очима пливли фiолетовi кола, переплiтаючись i розпливаючись. А як почувають себе Сокiл i Ван Лун?..

Напружуючи всi сили, вiн дотягнувся рукою до пульта i натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.

- Як почуваєте себе, друзi? - промовив Риндiн напруженим голосом, який дивно змiнився.

- Все гаразд, Миколо Петровичу, - почув вiн голос Ван Луна, що також змiнився i був дивно напружений. - Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалi бiльше. Вiдтягуються назад.

- Незабаром все це скiнчиться, - спробував сказати цiлком невимушено й безтурботно Риндiн. - Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Вiдчуваєте вiбрацiю?

- Аякже! Скiльки набрали?

- Майже п'ять тисяч метрiв на секунду, - вiдповiв Риндiн, глянувши на шкалу покажчика. - Ну, тихо! Мовчимо!

Швидкiсть наростала. Яка все ж таки страшна рiч це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимi межi, то дiятиме руйнуюче на нервову i серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академiк Риндiн знав, що перевантаження пiд час прискорення астроплана буде не бiльше як потрiйним. Але й в цьому разi пасажири змушенi деякий час вiдчувати потроєну важкiсть. Його власне тiло, яке важить за звичайних умов сiмдесят п'ять кiлограмiв, зараз, у перiод прискорення, потягнуло б на вагах цiлих двiстi двадцять п'ять кiлограмiв.

I це вiдчувається помiтно, навiть надто помiтно!

Серце б'ється рiзкими поштовхами, ледве справляючись з масою кровi, вiдкинутою прискоренням назад. Тiло вiдчувається, наче неймовiрно важка кам'яна брила... а прискорення все триває! Стрiлка покажчика швидкостi вже пiдходить до позначки "9,0", астроплан пронизує iоносферу... вiн поступово входить у найвищi, найрозрiдженi її шари... стрiлка наближається до позначки "10,0"... прекрасно!.. Тiльки б менше було перед очима цих набридливих фiолетових кiл, як вони заважають, дратують...