Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

Стiна за ним ледь помiтно засвiтилася й погасла - пенати викликають Вiру на зв'язок. Тепер, коли в примiщеннi з'явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Вiра полегшено зiтхнула, пiдвелася i вийшла, м'яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслiд очима, сповненими надiї, сподiвання. Повернувшись за хвилину, Вiра побачила той самий вираз очей i сказала:

- Це Клара. Цiкавилась твоїм здоров'ям, просила вiтати...

Яким радiсним блиском засяяли його очi! Щось там у глибинi заяснiло, засвiтилося, запромiнилось. Вона цiкавилась! Просила вiтати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозумiла, що вiн завдав їй прикрощiв, з надмiру почуттiв?

А Вiра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серцi росла заздрiсть до подруги, i це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсiм не з Кларою. Клара невiдомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронцi Здоров'я цiкавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник...

XIII

Побачивши на екранi Никового батька, Вiра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, i спитав:

- Ну, як з ногою?

- Бачиш, уже ходжу!

Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного пiдборiддя.

- Ну, а що збираєшся робити? - запитав згодом.

- Як тiльки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу... Я всiм покажу... що Никифор Ярковий слiв на вiтер не кидає!

- I що ж ти доведеш?

- Я зроблю таке вiдкриття, таке вiдкриття!

Батько поглянув синовi у вiчi:

- Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тiльки мотиви менi не подобаються. Покажу, доведу... Це хлоп'яцтво. Помiркуй спокiйно, сам зрозумiєш. Тобi треба почати з усвiдомлення того факту, що ти живеш у суспiльствi...

- Суспiльство не визнає мене, iгнорує!

- Насамперед ти повинен...

- Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!

- Ти порушив закон недоторканостi особи i житла. Це атавiзм, рецидив анархiї, i суспiльство...

- Навигадували казна-скiльки обмежень, рухайся в лабiринтi законiв i традицiй. А я не хочу! Менi потрiбен простiр i простiр!

- Неконтрольованi емоцiї...

- Я знаю: вам якби тiльки логiка i ще раз логiка!

- А як же, сину? Емоцiї треба пiдпорядковувати розуму, iнакше нiяка система не функцiонуватиме, переважить ентропiя.

- Ну й нехай!

- Оце вже нерозважливо, Ник.

- Та як же менi бути розважливим? Вони там займаються всiлякими дурницями, а спробуй висловитись - слухати не хочуть!

- Може, ти менi розповiси?

- Якщо цiкавишся... Прошу. Спостереження за магнiтним полем Землi за останнi сто рокiв показали, що воно слабне дедалi бiльше. Хiба це не свiдчить про вичерпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землi, десь в Антарктидi, є поклади матерiї з природним магнетизмом. Чи повиннi ми ждати, доки крива iнтенсивностi її випромiнювання дiйде до нуля? Хiба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнiтного поля, скажiмо, наполовину? Жорстока радiацiя космосу, не маючи перед собою потужного магнiтного панцира, сягатиме поверхнi Землi...

- А хiба атмосфера не захищає нас?

- Такої iнтенсивної радiацiї атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радiацiйнi пояси планети - магнiтнi вловлювачi. Я гадаю, що наспiв час знайти родовище магнiтної матерiї, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотiв говорити з колегами, та вони вiдвернулись од мене. Але я... я їм доведу!

- Ах, Ник, - перебив старший Ярковий, - коли ти говориш як учений, тебе цiкаво слухати, а як тiльки починаєш "якати"... Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гiпотези, то можу сказати: вона цiкава i навiть вiрогiдна, хоча й будується на фантастичнiй основi. Проти неї можна висунути серйознi заперечення.

- Якi?

- От хоча б таке: що ти скажеш про магнiтне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерiї?

Батько очiкуюче подивився на сина. Десь у глибинi душi вiн захоплювався ним, навiть схвалював його бунт, але не наважувався зiзнатися собi в цьому.

- Що ж, заперечення цiкаве... - бубонiв Ник. - Я якось про це й не подумав... Перше, що з'являється на думку, це... Аналогiчнi явища можуть виникати з рiзних причин... Хоча чому б Сонцю не мати такої матерiї? Адже модель сонячних надр гiпотетична.

- Ну що ж, сину, все це цiкаво, але насамперед ти мусиш... увiйти в колiю.

Никифор засмiявся, вiдкинувши голову назад i притуливши долонi до грудей. Так само, як колись смiявся i старший Ярковий.

- Оце влучно сказано: в колiю! Ввiйти в колiю традицiй, а голову - в ошийник звичаїв.

Вiра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументацiя Никового батька здавалась їй переконливiшою, проте в душi чомусь схилялась на бiк Ника, всупереч логiцi симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й вiдповiсти.

- Рано чи пiзно, а тобi доведеться пiти на компромiс, - сказав на закiнчення батько. - I чим ранiше, тим краще для тебе.

- Нiяких компромiсiв!

- Тiльки без хлоп'яцтва. Ти вже дорослий, вiдповiдальний член суспiльства. Не забувай про це.

"Дорослий, вiдповiдальний...- думав Никифор, втупившись у порожнiй екран.- А що я такого зробив?"

XIV

Кiлька днiв пiсля розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нiчого не розпитував у Вiри, нiчого не розповiдав їй, навiть Кларою не цiкавився. Годинами лежав собi чи сидiв у крiслi навпроти скляної стiни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Вiра, остерiгаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кiмнати якомога рiдше. Увечерi, плаваючи в басейнi, спостерiгала крiзь плетиво гiлля, що його скляна стiна кидає в простiр лише тьмавi полиски.

А вечори пливли прозорi i такi тихi, що, здавалося, прислухайся - i почуєш шерхiт тiней. Вiру тягло кудись, байдуже куди, аби тiльки йти стежками, травами i щоб не самiй, а вдвох. Хай би Ник мовчав, i вона б мовчала, аби тiльки чула його дихання побiля себе. Ах, цi вечори! Кого вони не зачарують? Вiра зiтхала, накидала на плечi легкий халатик i неквапно йшла до свого покою.

Одного разу, коли вона вже спала, до вiлли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кiмнати i легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, дверi прочинилися.

- До тебе можна? Тiльки не вмикай, будь ласка, освiтлення. Це я, Глiб. Не впiзнав?

- А чого ти так скрадаєшся? - здивувався Никифор.

- Та, знаєш, щоб Вiру не потурбувати... Я ненадовго... - Вiн сiв у крiсло бiля Никового лiжка, пiдiбравши ноги i обiпершись руками, наче готувався схопитися i побiгти. - Розумiєш, Ник... Ти не ображайся, що я ото так вiдповiв тобi... Знаєш, менi незручно було перед колегами...

- Незручно... - з iронiєю повторив Никифор. - Скажи просто: злякався.

- Ну, це ти занадто. Нiчого я не злякався, але, розумiєш, якось воно в такiй ситуацiї...

Никифор слухав i дивувався: що сталося з Глiбом? Колись поривистий, енергiйний, незалежний у мiркуваннях, зараз перетворився на свою протилежнiсть - боїться навiть Вiрi потрапити на очi, говорить зовсiм не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало iнформацiї, що вiн зрештою не витримав i махнув рукою: