Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижнi iстоти наче вiдчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усiх бокiв, вони метушилися бiльше й бiльше. Щойно Ван Лун вiдшукував прохiд i кидався в нього, як цей прохiд раптом зникав: назустрiч Ван Луну лавиною котилися кулi й округлi цилiндри. Вiн вiдбiгав убiк, до iншого проходу, проте й цей замикався перед ним, i знову на мандрiвника наповзали драглистi кулi й цилiндри, нагромаджуючись суцiльною рухливою стiною.

Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характеру. Ось уже добрих чверть години вiн змарнував на некорисну бiганину мiж купами, анi на метр не наблизившись до своєї мети, далекого кипариса на тому боцi плато.

Що ж робити? Стрiляти? Втiм, їх всiх не перестрiляєш, тут не вистачить нiяких патронiв. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж безнадiйна iдея, їх надто багато. Кулi й цилiндри котилися на нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його, вiн не встигне навiть ворухнути рукою. Пробити собi шлях гранатою? Але ж у Ван Луна були всього двi атомiтнi гранати. I витрачати цей маленький запас йому дуже не хотiлося.

Мiж тим, вiдстань мiж ним i хвилею збуджених драглистих iстот, що насувалися на нього, дедалi скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, налiво - i звiдти йшов такий самий наступ. Назад? Нi, рухливi купи замкнулися навколо, вiдступати нема куди... i не можна вже вiдшукати мiж ними жодного проходу, вони злилися в суцiльну непрохiдну перепону.

I раптом найближча велика, вища вiд людського зросту купа розсипалася. Крупнi синюватi кулi покотилися по травi пiд ноги Ван Луна. Ще, ще... Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усiх бокiв, збивали з нiг. Зблiдлий Ван Лун, зцiпивши зуби, вiдбивався з усiєї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися пiд його ударами, вкриваючи траву i скафандр в'язкою драглистою речовиною, якою були наповненi їх зморшкуватi оболонки. Боротьба тривала лише кiлька секунд, сили були надто нерiвними. Посковзнувшись на мокрiй травi, залiпленiй драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.

Десятки, сотнi важких м'яких куль i цилiндрiв навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Вiн розривав щiльнi оболонки руками, краяв їх кинджалом. Вiн був уже цiлком з голови до нiг залитий тiєю драглистою речовиною, яка заважала рухатися, заслiплювала його,- i все ж таки рубав i розривав на шмаття незчисленних ворогiв. Проте на змiну знищеним навалювалися новi й новi десятки. Ван Лун зрозумiв нарештi, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогiв було надто багато, не було рацiї даремно витрачати сили... Не опираючись далi, вiн лежав на слизькiй травi, гарячково мiркуючи: що ж буде вiдбуватися тепер? Чого треба вiд нього цим недоладним кулям i цилiндрам? Зжерти його вони не можуть,- цього Ван Лун був певен, вiн був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тодi?

Тiло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль i цилiндрiв, якi нагромаджувалися на ньому. Тепер вiн не мiг навiть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовнi, визволитися, спробувати проповзти по травi пiд цiєю вагою, яка невпинно збiльшувалася, дедалi мiцнiше натискувала на нього. Ставало важко дихати.

"Погано. Вони можуть задушити мене", - майнуло в головi Ван Луна.

Йому здалося, що вiн крiзь скафандр вiдчуває холод, нiби вороги, якi навалилися на нього, були холодними, мов крига. I вага давила дедалi бiльше.

"Задавлять, проклятi!"

I саме цiєї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподiвана думка. Грiлка! Електрична грiлка, яка звичайно зiгрiває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагрiватиметься дедалi мiцнiше. У мiжпланетному просторi тепла цiєї потужної грiлки вистачало навiть на те, щоб перемогти космiчний холод. Значить, тут...

З величезним зусиллям, вiдвойовуючи мiлiметр за мiлiметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрiлку i регулювала її нагрiв, i повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рiвномiрне тепло поширилося по всьому його тiлу. Певна рiч, така раптова дiя пояснювалася тим, що на грiлку було подано найбiльше напруження. Скафандр швидко нагрiвався. Ось уже стало жарко. На лобi Ван Луна виступили краплини поту.

"Схоже, наче в лазнi, - через силу посмiхнувся вiн. - Гаразд. Буду терпiти. А як вони?.."

Скафандр розiгрiвався, немов електрична пiчка. Ван Лун вiдчував, як мiцними i рвучкими поштовхами б'ється його серце. Нi, це вже не схоже на лазню, вiн буквально пiдсмажується! Втiм, не можна анi зменшувати нагрiв, анi, тим бiльше, виключати грiлку. Вона мусить зробити своє дiло!

Єсть! Ван Лун вiдчув рiзкий поштовх. Слiдом за ним другий, третiй... Шари й кулi, що навалювалися зверху, почали енергiйно рухатися, вони штовхали його з усiх бокiв - чи, може, навпаки, намагалися вiдштовхнутися вiд нього?

Бiльш за все тканина скафандра обпiкала руки - мабуть тому, що рукавички були найтоншими i крiзь них проходило найбiльше тепла вiд металiчної сiтки, яка вкривала весь скафандр i, нагрiваючись, служила грiлкою.

"Спалю руки, надто пече", - сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальцi з рукавичок, придавлених вагою живих пузирiв, що неспокiйно рухалися. Раптом вiн помiтив, що пальцi легко звiльнилися.

Крiзь залiплене драглистою масою скло шолома пробилося свiтло. I стало легко, можна було вже не тiльки зiтхнути на повнi груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючi кулi й цилiндри вiдкотилися вiд нього! Вони не витримали, розпечена металiчна сiтка скафандра вiдстрашила їх. Мабуть, не тiльки вiдстрашила: он на травi лежить кiлька тих неподобних iстот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватiй оболонцi помiтнi бурi плями - слiди опiкiв. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витiвка. Вони вiдступили, вони вiдкочуються далi й далi, наче переляканi!

З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грiлки назад, украй налiво. Вiн ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освiжитися, вiдпочити... Втiм, про це не могло бути й мови. Вiн пiдвiвся, безуспiшно спробував прочистити скло шолома. Нi, присохлу драглисту масу треба буде старанно вiдмивати потiм, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намiчений високий кипарис? Он вiн - далеко ще, далеко!.. Мерщiй вперед, там можна буде знову точно орiєнтуватися!

Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн дуже повiльно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..

До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi. Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!