Александр Афанасьев - Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 2
Наезжает погоня: «Эй, батюшка! Не видал ли ты, не проходил ли здесь пастух с овечкою?» — «Нет, люди добрые, не видал; сорок лет тружусь в этой церкве — ни одна птица мимо не пролетывала, ни один зверь мимо не прорыскивал!» Повернула погоня назад: «Ваше царское величество! Нигде не нашли пастуха с овечкою; только в пути и видели, что церковь да попа-старика». — «Что же вы церковь не разломали, попа не захватили? Ведь это они самые были!» — закричал морской царь и сам поскакал вдогонь за Иваном-царевичем и Василисою Премудрою. А они далеко уехали.
Опять говорит Василиса Премудрая: «Иван-царевич! Припади к сырой земле — не слыхать ли погони?» Слез царевич с коня, припал ухом к сырой земле и говорит: «Слышу я людскую молвь и конский топ пуще прежнего». — «Это сам царь скачет». Оборотила Василиса Премудрая коней озером, Ивана-царевича селезнем, а сама сделалась уткою. Прискакал царь морской к озеру, тотчас догадался, кто таковы утка и селезень; ударился о сыру землю и обернулся орлом. Хочет орел убить их до смерти, да не тут-то было: что ни разлетится сверху... вот-вот ударит селезня, а селезень в воду нырнет; вот-вот ударит утку, а утка в воду нырнет! Бился-бился, так ничего и не смог сделать. Поскакал царь морской в свое подводное царство, а Василиса Премудрая с Иваном-царевичем выждали доброе время и поехали на святую Русь.
Долго ли, коротко ли, приехали они в тридесятое царство. «Подожди меня в этом лесочке, — говорит царевич Василисе Премудрой, — я пойду, доложусь наперед отцу, матери». — «Ты меня забудешь, Иван-царевич!» — «Нет, не забуду». — «Нет, Иван-царевич, не говори, позабудешь! Вспомни обо мне хоть тогда, как станут два голубка в окна биться!» Пришел Иван-царевич во дворец; увидали его родители, бросились ему на шею и стали целовать-миловать его; на радостях позабыл Иван-царевич про Василису Премудрую. Живет день и другой с отцом, с матерью, а на третий задумал свататься на какой-то королевне.
Василиса Премудрая пошла в город и нанялась к просвирне в работницы. Стали просвиры готовить; она взяла два кусочка теста, слепила пару голубков и посадила в печь. «Разгадай, хозяюшка, что будет из этих голубков?» — «А что будет? Съедим их — вот и все!» — «Нет, не угадала!» Открыла Василиса Премудрая печь, отворила окно — и в ту ж минуту голуби встрепенулися, полетели прямо во дворец и начали биться в окна; сколько прислуга царская ни старалась, ничем не могла отогнать их прочь. Тут только Иван-царевич вспомнил про Василису Премудрую, послал гонцов во все концы расспрашивать да разыскивать и нашел ее у просвирни; взял за руки белые, целовал в уста сахарные, привел к отцу, к матери, и стали все вместе жить да поживать да добра наживать.
№223 [180]
Як були собі цар да цариця; да у ïх не було дітей; да були вони такі бідні, що і ïсти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, дивиться — коли криниця[181]. От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. Він став проситься: «Пусти́ мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічо́го! Да і пообіщав; а те і каже з криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? Пришлить його мені за́раз!»
На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж стоïть хатка. А вже смеркалось, так він і зайшов туда на́ ніч; а там живе П’ятінка святая. За́раз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», — да й розказав, куди і чого він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд[182] же, що ти до мене зайшов: я тебе научу, куди іти: там є двоє воріт, так ти не йди у ті ворота, що колком заперті, а в ті, що замком, да ще на ïх стремить[183] на́ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за́раз ворота самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття ïх лежатимуть на бе́резі — усіх одинадцяти вмісті, а однієï особо; дак ти теє і возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона буде шукать своего плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому буду матір’ю. А ти мовчи. Вона опять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою. От ти озовись і оддай ïй плаття.
Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ті прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ті нічо́го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в черному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.
На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. «Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.
От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо́го, молись богу да лягай спать», — да за́раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на́ вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо́го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.
От він раз пішов у сад да зійшов на могилку[184]; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду́». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони... На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за́раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко́го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.
А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо́го не гово́р, а усе читай». От ве́рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо́го не гово́р». Так і зробили. Ве́рховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічо́го — плюнув да й поïхав назад.
