Александр Афанасьев - Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 2
Приезжают зятья домой и приводят оленя золоторогого, золотохвостого; царь от радости не знает, как их назвать, где посадить и чем угостить. «Не видали ль где дурака?» — спросил царь. «Видом не видали, — говорят зятья, — слыхом не слыхали!» А дурак влез опять коню в одно ушко, вылез в другое и стал таким же, каков был прежде; убил свою клячу, содрал с нее кожу и надел на себя, наловил после галок, ворон, сорок, воробьев, нацеплял их кругом себя и пошел домой. Опять приходит во дворец и пустил птиц в разные стороны. Жена его, царевна, так и зарыдала, а сестры ее смеются: «Наши мужья привели оленя золоторогого, золотохвостого, а твой-то дурак — посмотри-ка, посмотри!..» Царь на дурака закричал: «Что за неуч такой!» — а умным зятьям полцарства отдал.
В третий раз призывает царь своих зятьев и говорит: «Ну, любезные мои зятья, отдам я вам и все мое царство, коли вы добудете мне коня золотогривого, золотохвостого, о котором прослышал я, что есть в этаком-то царстве, в этаком-то государстве». Вот двое умных-то зятьев оседлали себе по-прежнему что ни есть самых лучших лошадей и поехали в путь-дорогу. Царь посылает и дурака: «Ну что ж? Поезжай и ты». Дурак взял с конюшни самую последнюю клячу и поехал следом за умными; выехал в поле и закричал зычным голосом: «Гой ты, сивка-бурка, вещая каурка! Стань передо мною, как лист перед травою». Откуда ни взялся чудесный конь, так и храпит, копытом землю роет. Вот влез он ему в одно ушко, в другое вылез — и сделался таким красавцем, что и признать его никому невмочь! Вдруг откуда ни выскочили — стали перед ним два молодца и спрашивают: «Чего хочешь, чего изволишь?» — «Чтобы была здесь разбита палатка, в палатке кроватка, а возле гулял бы конь золотогривый, золотохвостый».
Тотчас раскинулась палатка, в палатке кроватка, на кроватке разлегся дурак, а возле гуляет по лугу конь золотогривый, золотохвостый. Умные зятья ездили-ездили, нигде не видали такого коня и ворочаются домой; стали подъезжать к палатке и видят такую диковинку. «Вот где ходит-гуляет конь золотогривый, золотохвостый! Поедем, — говорят, — что ни дать — дадим, а уж купим коня золотогривого, золотохвостого да угодим тестю». Подъехали, поздоровались. Дурак говорит: «Чего вы ездите, чего ищете?» — «Продай нам коня золотогривого, золотохвостого». — «Нет, не продажный; самому нужен». — «Что хошь возьми, только продай!» — и дают ему за коня тысячу, и две, и три тысячи, и больше. «Не возьму и сотни тысяч!» — говорит дурак. «Пожалуйста, уступи; возьми что знаешь». — «Ну, коли вам очень надо, я, пожалуй, отдам и недорого возьму: дайте со спины по ремню вырезать». Вот они думали-думали, мялись-мялись, и коня-то очень хочется, и себя-то жалко, и решились наконец: разделись, сняли с себя рубашки, дурак вырезал у них из спины по ремню; взял и спрятал ремни к себе, а им отдал коня.
Приезжают зятья домой и приводят с собой коня золотогривого, золотохвостого; царь от радости не знает, как их назвать, где посадить и чем угостить, и отдал им и остальную половину своего царства. А дурак опять влез коню в одно ушко, вылез в другое и стал таким же, каков был прежде; опять убил свою клячу, содрал с нее кожу и надел на себя, наловил галок, сорок, ворон, воробьев и нацеплял их кругом себя. Пришел во дворец и распустил птиц по сторонам: они разлетелись и побили почитай все окна. Царевна-то, его жена, плачет, а сестры ее так и смеются: «Наши мужья привели коня золотогривого, золотохвостого, а твой-то дурак, посмотри-ка, посмотри, каким уродом идет!»
Закричал царь на дурака: «Что это за неуч такой! Я тебя велю расстрелить!» А дурак спрашивает: «Чем-то будешь меня жаловать?» — «За что тебя, дурака, жаловать-то?» — «Да коли пойдет на правду, я добыл тебе и свинку золотую щетинку, и оленя золоторогого, и коня золотогривого». — «А чем докажешь?» — спрашивает царь. Дурак говорит: «Вели, государь, снять своим зятьям сапоги-то». Зятья начали переминаться, не
хотят снимать сапогов. «Снимите сапоги, — заставляет царь, — тут еще нет вины». Сняли сапоги; царь смотрит: нет у них на ногах по пальцу. «Вот ихние пальцы! — говорит дурак. — Прикажите теперь снять им перчатки». Сняли перчатки, и на руках нет по пальцу. «Вот они! — говорит дурак. — Прикажите-ка теперь снять им рубашки». Царь видит, что дело идет на правду, велел им раздеваться. Сняли рубашки, видит царь: у каждого вырезано из спины по ремню, шириною пальца в два. «Вот эти ремни!» — говорит дурак и рассказывает все, как было. Царь не знал, как его угостить и как пожаловать; отдал ему все царство, а других зятьев за то, что обманывали, велел расстрелить. Дурак вышел в поле, закричал зычным голосом: «Гой ты, сивка-бурка, вещая каурка! Стань передо мною, как лист перед травою». Конь бежит, земля дрожит. Дурак влез в одно ушко, вылез в другое, сделался молодцом да красавцем, воротился домой и стал с своею царевною жить да поживать да добра наживать.
№184 [27]
Жив колись на світі старе́нький панок вдовець і мав у себе трьох синів: двох розумних, а третього дурня; і дурень усе було сидить у грубі[28] і мне в попелі пузирі. Як же прийшла пора батькові умирати, то він, зізвавши до себе усіх, заповідав, щоб вони, де його поховають[29], приходили по очереді три ночі зряду кождий особне до його на могилу: старший на першу ніч, середульший на другу, а дурень на третю. І послі, як уме́р, вони його поховали і одпоминали; то дурень, діждавшись темноï ночі, виліз із груби і, побачивши, що у братів повні хати гостей, п’ють та бенкетують[30], спитав старшого: чи піде він на могилу до батька? — і почувши, як сказав той: не хо́чу, — побрів сам, нікому не сказавши, до могили і сів із-боку коло ïй. У саму ж глупу[31] ніч земля на могилі розступилась і батько, вилізши наверх з ямы, спитав: «А хто тут сидить?» Як же почув, що обізвався дурень і розказав, що старший казав: іти не хо́чу, — то він, оддаючи йому уздечку, велів, щоб коли йому буде яка нужда або чого треба — то потряс би уздечкою, і до його прибіжить зараз чорний кінь; тогді вліз би йому у праве ухо, а у ліве виліз і загадував коню, чого йому треба. А сам поліз уп’я́ть у яму, і могила затулилась[32].
Тогді дурень, узявши уздечку, вернувся додому і поліз у грубу спати. На другий же день, почувши, що гості у братів бенкетують, і, діждавшись ночі, знайшов середульшого і спитав: чи піде він до батька на могилу? Но як сказав і сей, що не хо́чу, то він побрів сам і сів на тім же місці коло могили. У саму ж глупу ніч земля на могилі розступилась, батько з ями виліз наверх, і, узнавши, що сидить дурень, а середульший сказав: не хо́чу, — то він, оддавши йому і другу уздечку, тоже велів: як треба колись буде — щоб він потряс уздечкою, і зараз прибіжить до його рижий кінь; то він щоб уліз йому у праве ухо, а у ліве виліз і загадував коню, чого йому треба. Сам сховався у яму, земля затулилась, а дурень, вернувшись додому, поліз у грубу спати. Проснувшись же на третій день, почув, що усе гості бенкетують, і діждавшись ночі, пішов на могилу, як тільки гаразд смеркло, і сів у тім же самім місці коло могили. Земля розступилась, батько з ями виліз і, побачивши, що сидить дурень, оддав йому і третю уздечку і розказав, що коли йому чого буде треба, то щоб потряс єю — і тогді вже прибіжить до його кінь сивий; щоб вліз йому в праве ухо, а у ліве виліз і загадував, чого буде треба. Попрощавсь з дурнем, не звелів вже до могили приходити, поліз у яму. Земля затулилась, і дурень, з уздечкою вернувшись додому, поліз у грубу спати.
У те ж саме врем’я цар тієï земельки, де жив дурень з братами, мавши у себе одну дочку́ дівку, построïв терем, чи стовп кам’яний превисокий, і розіслав по царству бумаги, що хто з молодців дістане там дочку́ його, за то́го оддасть ïï і усе царство з нею. І назначив для того три дні, коли хто схоче з царів і панів і усякого народу, з’ïжджатись і сходитись. То до братів дурневих з’ïхалось багато молодців, і брати́ вже туди убирались самі і ко́ней убирали; дурень попросив, щоб узяли і його хоч подивитись, но усі вони, осміявши його, покинули дома. Дак він, узявши перву уздечку і вийшовши за царину[33] у поле далеченько, як потряс уздечкою, то зараз прибіг до його чорний як галка кінь і поспитав, чого треба? — а взнавши, звелів лізти у праве ухо, а у ліве вилазить. І як зробив се дурень, то сам себе не пізнав в дорогій одежі — дуже хороший зробився! А кінь його поспитав: чи бігти по землі, чи піднятись вище[34]? Скочивши раз, полетів, як птиця, і долетівши до царівни, мимо ïï промчався. Тут народ наробив крику, щоб ловити; но він, як птиця, тільки мелькнув, одбіг у поле, зняв з коня узду, сам перемінився, прийшов додому і поліз у грубу.
Як же приïхали брати і навезли гостей до себе, то тільки і мови[35] було, що про теє чудо. На другий же день уп’ять народ збирався, і до братів заïхало товариство і вже готовились ïхать, так і дурень попрохавсь, щоби взяли його хоч подивитись. Но вони, над ним насміявшись, поïхали. Тогді дурень, узявши другу уздечку, вийшов у поле далеченько, потряс уздечкою — і зараз прибіг до його рижий кінь і поспитав: чого треба? — а взнавши, звелів влізти у праве ухо, а у ліве вилізти. І як зробив теє дурень, то став ще в багатшій одежі і кращий[36], ніж[37] первий раз. І звелів ко́ню нести його од землі високо. Кінь як скочив раз, то дурень і не вглядів, коли став коло царівни і ïï минув; прибігши ж у поле, почув, що народ кричав: «Ловіть!», но вже пізно. Він з коня уздечку зняв, сам перемінився, пішов додому і поліз у грубу. Брати приïхали з гостями і усе розказували теє чудо. А на третій день уп’ять народ туда ж збирався; до братів заïхало товариство, і вже з двора виïжджали, тогді і дурень, узявши третю уздечку, вийшов у поле, потряс уздечкою — і зараз прибіг до його кінь сивий і, взнавши, для чого він званий, звелів пролізти у обоє уха. А як дурень теє зробив, то явивсь ще в багатшій одежі і кращий од первих двох разів і звелів нести його од землі високо. Кінь як скочив раз — долетів до царівни; дурень зірвав у неï із шиï платочок, а вона вдарила його в лоб перстнем — напечаталась печатка. Народ кричав, кричав, що «ловіть», но він пролетів, з коня уздечку зняв у полі, сам перемінився, прийшов додому і уліз у грубу, а печатка на лобі осталася вічно.
