Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Цей пудинг мав такi кольори, як прапор нашого острова. Долiшня бабуся сама придумала його рецепт якось уночi, в лiжку. Тому пудинг i називався "Анна". Зiсподу вiн був зелений вiд маренки, посерединi червоний вiд полуниць, а зверху бiлий вiд збитого бiлка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
Потiм я, скрутивши свою оповiдку дудочкою, взяв її пiд пахву й побiг скiльки духу в горiшнє селище. I все ж я запiзнився на вечерю. Горiшня бабуся страшенно насварила мене.
Коли я сказав їй, що вже з'їв у долiшньої бабусi цiлу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
-- Ну як можна робити отакi дурницi -- давати дитинi цiлу миску пудингу! -- закричала вона. -- Цього ж вистачило б сiмдесятьом сiмом домовикам! I що собi думає та долiшня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
-- Так, так, -- пробурчав прадiдусь iз-пiд вусiв. -- Цiла миска пудингу -- це трохи забагато для дитини, правда, правда!
-- От бач! -- переможно вигукнула горiшня бабуся. -- Твiй прадiдусь теж сварить тебе!
-- Ну що ти, Маргарето, я зовсiм не сварив його! Я тiльки сказав...
-- I досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у лiжко! I щоб зразу вимкнув свiтло! Та не бери з собою "Моряцького щорiчника"! Ну, гайда!
Я вирiшив, що краще послухатись, бо горiшня бабуся аж кипiла. Сказав "добранiч усiм", збiг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсiм забув ще раз перечитати свою оповiдку.
ДЕНЬ ТРЕТIЙ,
у який трохи докладнiше розказано
про Джоннi-Свистуна.
Тут-таки з'ясовано, як змiнюються мови
i чому теля "воно", а не "вiн" i не "вона".
Наведено вiрша про "вiн-вона-воно"
й опис майже справжньої аварiї.
Пояснено, чому коробки з-пiд капелюшкiв,
повнi дiамантiв, не слiд брати в рятувальнi човни
i чому ми з прадiдусем лаццаронi й туттi-фруттi.
Коли вранцi прадiдусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий i одягнений, бо менi кортiло швидше прочитати йому свою оповiдку. З нетерплячки я за снiданком з'їв тiльки три булочки з маслом, i горiшня бабуся дуже здивувалася.
-- Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечерi, -- бурчала вона. -- Твоя долiшня бабуся -- нерозумна жiнка. Так i скажи їй, коли знову пiдеш до неї.
-- Ну що ти, Маргарето, -- докiрливо мовив прадiдусь. -- Хiба так можна? Хлопчак, ходiмо в наш Содом i Гоморру!
-- Можна, можна! Так i перекажи їй, як я сказала! -- гукнула горiшня бабуся навздогiн нам. -- Це їй тiльки на користь буде, як трохи проти шерстi погладити.
-- Жiнки не можуть без сварнi! -- промурмотiв прадiдусь крiзь зуби, а потiм ми пiшли через вулицю до рибальської комори. У вершiвнi я зразу вийняв з кишенi свої аркушi й сказав:
-- Моя оповiдка називається "Старе дерево в далекiй долинi".
-- Помалу, помалу, не квапся так! -- гукнув прадiдусь. -- Коли щось розповiдаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слiд на корок! Отак, а тепер починай!
I я повiльно прочитав прадiдовi ту оповiдку, що її написав удвох iз долiшнiм дiдусем.
СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКIЙ ДОЛИНI
В однiй далекiй, вiдлюднiй долинi стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловiки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому деревi розчепiрене, нiби п'ять пальцiв на людськiй руцi, а пишна крона навеснi вкривається бiлими свiчками суцвiть. Потiм замiсть них виростають схожi на їжачкiв зеленi плоди.
У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тiєї вiдлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей -- батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собi гарненьку курточку з козячого хутра, мав iм'я Урасик. Осiннiй день був сонячний, i обидва лягли спочити в холодку пiд деревом. Та ледве-но вони заплющили очi, як довкола щось почало загрозливо стукати й трiскати. Уракс, батько, вмить зiрвався на ноги й ухопився за важезний кий. Вiн подумав, що десь поблизу суне ведмiдь або вовк. Урасик також пiдскочив i вхопив товсту ломаку, що лежала на землi.
Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили нiякого небезпечного звiра. Зелена долина мирно дрiмала пiд сонечком. Але стук i трiскiт не стихали. То стукне лiворуч, то лусне праворуч...
Уракс i Урасик повертали голови з боку в бiк, нiби сарни, що зачули небезпеку, i їм уже стало трохи моторошно.
Та зненацька Урасик вигукнув: "Та! Та! Тук! Тук!" -- тобто: "Тату, тату! Диви, диви!"
Старий могутнiй Уракс у ведмежiй шкурi, що стояв, зiпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, i побачив, як з гiлля дерева падають шипуватi зеленi плоди, стукають об землю i з лускотом розбиваються.
Тодi Уракс iз Урасиком засмiялись, i хлопчик у козячому хутрi побiг збирати блискучi темно-брунатнi кульки, що випадали з розтрiснутих зелених шкаралупок.
"Крак! Крак! -- сказав Урасик, показавши на тi кульки.
Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: "Крак-древо", -- тобто трiскуче дерево. Коли обидва надвечiр рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатнi кульки. В їхнiй лiсовiй печерi вiн показав тi кульки своїй матерi Урiанi й сестричцi Урусi й сказав: "Та, та, тук, тук, крак-древо!" -тобто: "Гляньте, гляньте, оце впало з трiскучого дерева!"
Вiдтодi дерево в долинi називали "крак-древом", i всi дiти, що жили в печерах по довколишньому лiсi, восени збирали брунатнi кульки та бавились ними.
Багато часу минуло -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули печери й побудували собi дерев'янi хати. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.
Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами вiзку жiнка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й пiдперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури -- Туся. Вони їхали вже багато днiв i поїли всi свої припаси. Було холодно, в гiллi дерева свистiв листопадовий вiтер.
Мати зупинила волiв, зсадила з вiзка Тусю й сiла з нею в захистку пiд стовбуром, що став уже грубезний, могутнiй. Вони хотiли трохи перепочити вiд труського вiзка та завивання вiтру.
Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"
Але мати, на жаль, не могла дати їй нiчого, навiть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатнi кульки, рясно розсипанi в травi, й почала качати їх, як крем'яхи.
"Це кракси!" -- сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкiряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тiльки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що пiд трiснутою кулькою бiлiє щось схоже на зерня з горiха, зразу обчистила шкаралупку й укинула бiле ядерце в рот.
Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшнiше. До дерева пiдбiг страшелезний дикий кабан iз гострими iклами. В матерi з переляку аж серце спинилось.
Але кабан, що в цих вiдлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсiм мирно. Обнюхав Туснельдину пелену i вдоволено засопiв, коли Туся почухала йому в щетинi.
Здоровезний звiр заходився вишукувати своїм рилом брунатнi кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину -- видно, наситившись, -- вiн подрiботiв геть.
У Туснельди камiнь вiдпав вiд серця, i не тiльки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись i голоду: вона знала, що брунатнi кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у вiзок, i, їдучи далi, мати i донька чистили тi кульки i їли досхочу. А ввечерi, приїхавши додому, розповiли Тусиному татовi й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й пiдсмажили їх на вогнищi в хатинi.
За тисячу рокiв людський розум, звичайно, став тонший, а мова -точнiша. Тисячу рокiв тому казали просто -- "крак". Тепер же один плiд називали "кракс", а багато -- "кракси". Краксом називали й саме дерево, i всi дiтлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околицi, восени збирали кракси й ласували ними.
Минуло багато часу -- ще цiла тисяча рокiв. Люди покинули дерев'янi хатини й побудували на горах кам'янi замки. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто не пам'ятав. I ось одного дня пiд кiнець жовтня через ту вiдлюдну долину проїздив верхи один рицар зi своїм сином. Рицар, що мав на собi блискучий срiбний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучiй кольчузi -Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тiльки їздити верхи, фехтувати, стрiляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цiєю поїздкою, щоб утовкмачувати синовi прекрасне мистецтво вiршування.
Вольфик саме почав складати вiрша. Почав зi слiв:
Як ми ганяли коней пасти...
Тодi став пiдшукувати риму, i погляд його впав на дерево, що за двi тисячi рокiв виросло в справжнього велетня. Вiн спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом вiн пригадав один пергамент свого прапрапрапрадiда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям i зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадiд згадував у пергаментi й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Вiн думав, думав, бо назва крутилась на язицi, але так i не мiг згадати. Аж через пiвгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", вiн переплутав одне й друге i назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так вiн i сказав синковi.
