Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькина, або Вас викрито - здавайтесь! (на украинском языке)
-- У школi затримався, -- збрехав син. Не мiг же вiн сказати батьковi, що пiсля урокiв бiля двох годин обстежував мiстечковий сквер, шукаючи порожнi пляшки, а потiм чи не годину стояв у черзi на приймальному пунктi склотари, щоб здати свою здобич.
-- Ну, ну... -- похитав головою Сидiр Силович, не дуже вiрячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синовi. -- Iди вже обiдай, мати качку приготувала! -- I вiн знову поринув у солодку напiвдрiмоту...
Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.
За пiвгодини Лукерiя Лукiвна й син уже спали.
Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру -- яка не яка, а зброя! -- теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту...
Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!
Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!
Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок -- i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, -подумав Сидiр Силович, -- вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам -- по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"
Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.
"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! -- радiв подумки Сидiр Силович. -- Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.
-- Рятуйте! -- хекнув Сидiр Силович просто з порога. -- Грабують! -- I знесилено впав на лаву.
-- Де? Кого? Чому? Навiщо? -- швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.
-- Там! Мене! -- вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.
Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст -- тсс! -- i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:
-- Оно, де свiтиться!..
Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.
-- Руки вгору! Нi з мiсця! -- вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, -- i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.
Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:
-- Не бiйся, то я так... тренуюся. А ви, громадянине, -- уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, -ходiть-но сюди!
На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика -- i тiльки очима заклiпав:
-- Це -- ти?!
-- Ви знаєте цього хлопця? -- допитливо подивився на нього сержант.
-- Та як вам сказати... -- знiяковiв Сидiр Силович. -- Рiч у тiм, що це... це -- мiй син...
-- Ет! -- сердито махнув рукою мiлiцiонер. -- До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. -- Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: -- Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! -- I сержант зник у темрявi.
Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.
-- Як це зрозумiти? -- першим оговтався Сидiр. Силовий. -- Ти чому тут, а не в лiжку?
-- Уроки на завтра вчу, -- нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.
-- Уроки?! -- ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. -- Це -- уроки?! I це? -- Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".
При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.
Батько наче прочитав його думки.
-- Чого мовчиш! -- пiдвищив вiн голос. -- Я вимагаю пояснень!
-- Нема чого пояснювати.
-- Як -- нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.
Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:
-- Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! -- I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.
-- Звiдки це? -- ще бiльше розсердився батько. -- Признавайся, де вкрав!
-- Не крав я! Назбирав грошей -- i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!
-- Давай сюди! -- наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.
-- Не дам! -- чомусь страшенно перелякався син i -- вiдштовхнув батькову руку.
-- Ти глянь! -- отетерiв Сидiр Силович. -- Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! -- Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: -- Добре! Зараз -- спати, а завтра розберемося.
Роздiл п'ятий
СХОВАНКУ ВИКРИТО...
Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.
Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три -- "од iнфаркту", -- а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.
Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!
Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд -- зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.
От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.
-- Що сталося? -- перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.
-- Та так, -- непевно вiдказав той. -- Вийди на хвилинку, справа є.
-- Заходь краще до мене, -- запропонував Васько, -- тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.
-- Ну, що там у тебе? -- повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.
-- Ось, треба сховати, -- Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.
-- Що тут? -- зиркнув одним оком Васько.
-- Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!
-- Згодом так згодом, -- здвигнув плечима Васько. -- А зараз давай краще перекусимо.
На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.
Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно -- теж тренування для справжнього мандрiвника! -- вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.
-- Ану, що ж воно таке? -- Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:
-- Обережно! Не чiпай!
Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.
-- Ти що? Здурiв?! -- отетерiв Васько.
-- Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.
-- А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.
-- Давай у саду, -- кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.
-- Отут i сховаємо, -- показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. -- Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо -- жодна жива душа не знайде!
Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.
