Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат

Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.

Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:

-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:

-- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!

Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.

Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:

-- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:

-- Геть з дороги, доги-гоги!

Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:

-- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.

-- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.

Однак, Петер був невблаганний:

-- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.

Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.

Бруно кинув менi навздогiн:

-- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!

Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.

-- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.

-- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.

Я озирнувся. Про кого це?

-- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.

-- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!

-- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!

-- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!

Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.

I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.

Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?

Як у мене була нежить

Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.

В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.

-- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.

-- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.

-- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.

Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.

Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.

Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.

-- Альфонсе, ти що, хворий?

Я повагом кивнув.

-- Температура? -- запитав вiн.

Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.

Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.

-- Все гаразд, -- сказав вiн. -- Горло болить?

Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.

-- Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.

Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.

-- Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.

-- Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.

Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.

-- Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.

-- Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.

А тато знову:

-- Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?

Що менi було сказати? Я вiдповiв:

-- Нi, для мене це просто дрiбниця.

-- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.

-- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...

За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:

-- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.

Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.

Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.

-- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.

Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.

Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:

-- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!

Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:

-- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.

Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.

Я запропонував:

-- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.

Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:

-- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.

-- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.

Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.

-- Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.

Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.

-- У тебе й горло болить? -- запитала мама.

Тато буркнув iз-за своєї газети:

-- Нi, але якось неприємно у ротi.

-- У мене теж! -- вигукнув я. -- Це вiд омлету.

Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.

-- Пiдеш сьогоднi на роботу? -- запитав я. Тато стояв перед дзеркалом i розглядав своє горло.

-- Мушу йти, Альфонсе, -- буркнув тато. -- Хоч у мене гуде в головi, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.

-- Теж писатимеш контрольну з арифметики? -- поцiкавився я.

-- Верзеш казна-що, -- здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.

-- Еге ж, -- сказав я, i менi захотiлось якнайшвидше стати дорослим. Тодi легше буде терпiти нежить. I нiяких тобi контрольних з арифметики.