Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Ейнора потихеньку вiдстебнула захисний пояс, ледь розплющила очi i пiдкралася до надвiрних дверей, де, вона знала, є кнопка, щоб пiдняти схiдцi. Вона натиснула, i схiдцi майже нечутно втяглися назад у корабель; потiм вона зачинила дверi, розмахнувшись, з усiєї сили бахнула кулачком у дверi i впала на пiдлогу, закричавши пронизливим голосом:
- Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..
Лежачи на пiдлозi, вона прислухалася: ось прочинились дверi в кабiнi, зашелестiв комбiнезон - видно, йдучи до неї, пiлот ховав свою здорову руку пiд порожнiй рукав; кроки наближалися, ось тут...
- Що? Що трапилося? - питає не зовсiм спокiйним голосом пiлот, а рукою в рукавичцi стискує їй долоню.
- Голова... - застогнала Ейнора. - Iшла, не бачила, вдарилась об дверi... мабуть, розкололася пополам... ай...
- Я принесу мазь, - повернувся до дверей у кабiну пiлот.
- Нi! - вчепилася йому за рукав Ейнора. - Менi повiтря!.. Повiтря... винесiть мене надвiр... я задихаюся... ай...
Вiн хоче обхопити її i завдати собi на плечi, але Ейнора вiдсахнулася:
- Не торкайтеся, менi болить... голова... iдiть першим... ай!.. Я сама...
Вона насилу встає, тримаючись за рукав пiлота, а вiн прямує до дверей, вiдчиняє i, не пiдозрюючи, що немає схiдцiв, пiднiмає ногу, щоб ступити надвiр...
Ейнора швидко вiдпускає його рукав i слухає, як вiн провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як... та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очi, цього разу не турбуючись про їх колiр, i швидко пiшла у вузенький коридорчик, обiч якого бiлiють дверцята.
Так, вони не замкненi, i Ейнора, легенько штовхнувши їх, вiдчиняє. З розширеними вiд хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарештi ступає в кабiну пiлота...
ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ
В той час, коли пiлот сторч головою летiв униз, поруч iз "Срiбною шишкою" був лише Китичка; звiвшись на обмотанi лапи, вiн дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.
Пiсля того, що мандрiвники бачили на планетi квiтiв i на спаленiй планетi, на цiй не було нiчого, вартого уваги. Мабуть, їй найбiльше личило б називатися сiрою планетою. Все довкола було тоскно сiрим: скiльки охопиш поглядом, всюди стелився морiг, а сiрувата трава була так рiвно скошена, наче на футбольному полi. Сiрiсть перебивала лише рiвна чорна лiнiя, на яку - навмисне чи ненавмисне - пiлот посадив "Срiбну шишку". Чорна лiнiя простягалася до самого обрiю - i дiлила морiг на двi половини. Твiнас рушив у лiвий бiк вiд лiнiї, Кадриль - у правий, а начальниця Легарiя почимчикувала по самiй лiнiї. Хоч би й хотiлось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла i сумку: може, боялася її залишити; може, сподiвалася натрапити на яку цiнну знахiдку, хоча що ти знайдеш на такiй сiрiй одноманiтностi?
Кадриль, мiж iншим, зiбрався був iти разом з Твiнасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хiба не краще йти з кимось i поговорити, порадитись, розповiсти про пригоди, якi пережив на iнших планетах... Та терплячий Твiнас цього разу заперечив.
- Нiзащо! - затряс дзьобом i, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсiм не розвалилася.
Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пiнгвiн вибачливим тоном додав:
- Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.
- З задоволенням пiшов би повагом, - уперто правив своєї Кадриль.
- Нiзащо! - Ще упертiше повторив пiнгвiн. - Усю дорогу мене совiсть мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на мiсцi.
- Але, - не поступався Кадриль, - я вже стiльки набiгався по iнших планетах, що потупцювати на мiсцi менi було б великою втiхою... от!
I вiн, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.
Великому сищиковi довелося витягти з-пiд крила люльку й кiлька разiв посмоктати її, щоб знайти спосiб здихатися цього причепи.
- Ну хай, - сказав Твiнас, - тобi признаюся, чому я хочу побути на самотi.
- Я й сам добре знаю, - хитро повiв вусом Кадриль.
- Знаєш?! - остовпiв сищик. - Гм... що ти знаєш?
- Знаю, - випалив Кадриль, - що ти хочеш розгадати головоломку.
- Головоломку? Яку головоломку? - зовсiм збентежився Твiнас i знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тiльки на цей раз вiн нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.
- Головоломку, як схуднути, - пояснив Кадриль. - I я знаю, i Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.
- Бач як... - Товстун полегшено зiтхнув. - Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справдi розумник. Як тiльки залишуся на самотi, вiдразу вiзьмуся розгадувати.
- Та її навiть розгадувати не треба, - взявся запевняти його Кадриль. - Треба тiльки бiгати пiдтюпцем... ну я й забалакався... засоромився зайчик, глянувши на тапку Твiнаса. - Треба виконувати вправи "присiсти - встати" - сто разiв присiсти, сто разiв встати, i живота як i не було... - знову засоромився, що образив товстуна.
- Якщо вже так, - прикинувся ображеним Твiнас, - ходiмо кожен своєю дорогою.
I вони розiйшлися - один праворуч, другий лiворуч. Хоч морiг був рiвний, як стiл, та Твiнас шкутильгав бiльше, нiж завжди. Вiн iшов тому, що бiда його пiдганяла, а як по правдi, то вiн з радiстю залишився б у "Срiбнiй шишцi" i не вiдривав би очей вiд гордого личка, i болюче тремтячих вiй Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорi, що тепер, коли вона сама себе висмiяла, вона стала для нього в тисячу разiв кращою i милiшою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. I крiм того, вiн повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто iнший, як сам Твiнас поцупив її iз сумки Легарiї - тодi, коли вiн нiбито забув люльку, повернувся в корабель на спаленiй планетi. Прозiрливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба i що в неї заховано у футлярi для окулярiв. Схопивши рукавичку, вiн запхнув її в танку - бо куди ж її бiльше сховаєш? Та коли Ейнора розповiла про себе всю правду i все одно була звинувачена в крадiжцi, Твiнас вiдчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжнiй злодiй вiн, Легарiя так висмiяла б його, що вiд сорому хоч крiзь землю провалися. Не треба було б i люлькою пихкати, можна й так здогадатися, якi глузування посипалися б на нього: "Закоханий пузань", "Одурiлий сонько", "Кавалер Туп-Хит" i ще подiбнi.
Ось чому, спекавшись Кадриля, вiн пошкутильгав один, роздивляючись на всi боки, щоб знайти мiсцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скiльки й куди вiн не дивився, нiчого пiдходящого не бачив: скрiзь одноманiтний луг без жодного горбка чи ямки. "Хай йому лихо! - занепокоївся сищик. - Невже на всiй планетi не знайти безпечного мiсця для однiєї тоненької рукавички?!" А може... може, скрутити рукавичку i покласти прямо на морiг? Гм... Хтозна, чи, бува, нiхто його не бачить з корабля? Твiнас обернувся i зовсiм занепав духом: так важко й довго шкутильгав - а так мало пройшов! Верхню половину "Срiбної шишки" видно як на долонi, зяють вiдчиненi дверцята, крiзь якi за ним слiдкують Ейноринi очi. Саме так, так! - товстий сищик розгадав i цю Ейнорину таємницю! Вiн тiльки не знав, що тi очi карi, а свято вiрив, що вони блакитнi, як незабудки пiсля дощу... А таємницю очей вiдгадав зовсiм легко: бо, скажiть, хто ж засилив Ейнорi нитку в голку, коли вона шила собi спiдничку i ще щось? Нiхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що нiхто цього не спостерiг, навiть прискiплива Легарiя. Але чому, чому ж вона про все зiзналася, а про очi промовчала?.. На жаль, цiєї загадки Твiнас вiдгадати ще не мiг... Навiть i зараз, повернувшись до дверцят корабля, вiн думав про це... Та що це?.. З вiдчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тiльки-но та рука звисла через порiг корабля, як заметлялося щось подiбне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твiнас, може, Ейнора лежить собi бiля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона i дивиться на нього, Твiнаса, як вiн стирчить серед лугу, мов копиця?.. I вiн сам не вiдчув, як почав задкувати, не вiдриваючи очей вiд корабля i вiд руки, що хиталася в дверцятах... Дивно, але отак iти набагато легше, тупцяй собi задки п'ятами, i тобi не заважає носок тапки. Твiнас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тiльки бачиш вершок "Срiбної шишки"... Щось йому дуже нагадує той вершок, гм... гм... ах, правда, треба сховати рукавичку. Вiн нагинається, витягає її iз тапки: скрутить її в згорток i покладе, бо цiй сiрiй рiвнинi кiнця не видно. Отак, iдучи задки, вiн почав згортати рукавичку i весь цей час дивився на вершок "Срiбної шишки"... Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм... гм... та... та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарештi! Як добре, що вiн пiшов задки, тому i...
I враз за ним немов безодня вiдкривається. Його обступила щiльна непроглядна iмла, i вiн поринає наче трiска в глибину моря, поринає i поринути не може. Рукавичка вислизнула з-пiд крила, i в головi блискавкою промайнуло, що всьому кiнець, що вiн не встиг зробити щось дуже важливе, але що... що?..
I раптом почувся плюскiт хвиль, вiйнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простiр. I ось у його бiк гребуть вайлакуватi iмператорськi пiнгвiни, а вiн уже сидить на айсбергу i махає їм крилом - так, так, - махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого вiн так довго мрiяв.
