Юрий Ячейкин - Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)

На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.

Чую, щогловидий поважно каже:

- А гарно украсти i на зуб не попасти!

Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:

- Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...

Строкатий з профiлем одразу на мене:

- А ти хто такий розумненький?

Я статечно вiдповiв:

- Без плуга - не орач, без молота - не коваль, а без Бiблiу - не оповiдач.

- Невже Бiблiю масш? - вразився вiн.

- Авжеж!

- Де ж ти отакий скарб роздобув?

- То моя справа...

- I читати по писаному вмiсш?

- А чого б я Бiблiю на горбi тягав?

- То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...

Я сiв i негайно вдарився у спогад:

- Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.

- Складно кажеш!

- Слово почусш, та не зжусш.

- То пригощайся - у нас на трьох стане!

- Грiх непрощений - усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...

- Та ж ось барильце!..

I пiшло, i поухало...

- Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!

- Можна, - кажу я. - Ось послухайте.

Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.

10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ

"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:

"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"

Федiр МАКIВЧУК.

- Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?

- Та чули...

- А чого воно мертве?

- Та хтозна...

- А я знаю!

- Чому ж воно мертве?

- А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине...

- Невже?

- Точно кажу! А сталося це так...

На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста - Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки - помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?

Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:

- Я що людям наказував?

- Любитися i розмножуватися! - хором вiдповiли йому янголи.

- А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?

- Любляться, але не розмножуються! - вiдповiв янгольський хор.

- А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?

- Вимруть усi люди!

- Що ж робити?

- А бог знас!

Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.

А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки - дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.

Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:

- Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.

Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.

- Лоте! - нахабно вимагають. - Ану, подай нам своух янголяток!

- Та що ви, люди! - каже ум Лот. - Як вам не сором? Адже це янголи!

- ух нам i треба!..

- Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...

- А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?

Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.

А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.

А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.

Ось слухайте:

"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.

I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.

Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".

Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:

- Ех, без добавки i горiлка не смачна...

- I справдi! - зголосився сам корчмар. - Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?

- Благословляю намiр твiй! - не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.

- Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...

"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я.

I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.

I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".

I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.

Аж тут низенький товстун розхвилювався:

- А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих - нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?

- Як не було? - загарячкував i корчмар. - А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?

Розбурхався i щогловидий:

- Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi - сини чи онуки?

А тодi в один голос - до мене:

- Отче, а що ти скажеш?

Я замислився, а потiм мудро вирiк:

- Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу...

- Зараз буде, отче. Одна мить!

11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО

"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".

К.ВОЛЬНЕЙ.

Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу...

Сурми сурмили архангельськi...

Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався...

З рота виривалося смердюче дихання...

Фу! Аж самого нудить...

О господи!..

Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу.

Свята трiйце, де я?

Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп.

Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.

Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.

Чого б це?

- Що, прочумався, випивохо! - лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. - На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти - по собi знаю...

Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,

- А де закусь? - жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.

- Отакоу! - здивувався мiй несподiваний рятiвник. - Ще й закусь йому у лiжко пiднось! - вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. - На, жери, паскуднику!

Бач, зичливо всмiхасться, а сварить...

- Ти хто? - запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.

- Як то хто? - знову здивувався вiн. - Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.

- А це що? - я кволо повiв рукою навколо.

- Мiй флагман "Зi святими упокiй".

- Ах, то це корабель морських розбишак! - нарештi остаточно прозрiв я. - То ось чого лiхтарi були порозбиванi!

- Авжеж...

- Чого ж я тут?

- Бо найнявся.

- Ким?

- Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект - капiтан i капелан.

- Щось не пригадую, - непевно промимрив я.

- А що тут дивного? - розсудливо мовив вiн. - Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний...

- I де ж ми зараз?

- У вiдкритому морi.

- Жах! - простогнав я.

- Нiякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: - Я переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в'язав...

- Звуть мене Iона! - поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади.