Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- То може... -- Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. -- Може, хоч у вашому вiршi є герой?

-- Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!

Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:

Рiзник i три пари няньок

Няньок три пари з дитсадка

Напалися завзято

На Вальдемара-рiзника,

Що коле поросята.

-- Ах-ах! Ви грубий чоловiк!

I груба ця робота! -

Вони кричали б цiлий вiк,

Лиш слухай, як охота.

Не мiг знайти вiд них рiзник

Спасенного куточка:

Вiн заперечувать не звик

Нянькам iз дитсадочка!

Але таки їм нагадав:

-- Напевне, й зараз ласо,

Якби я тiльки вам подав,

Ви б їли добре м'ясо?

А що, коли я не продам

М'ясива нi шматочка

I всю вину складуть на дам

З одного дитсадочка?..

Так розлютив той гурт няньок

Сердегу Вальдемара,

Що вiдтодi про всiх жiнок

Казав вiн:

-- Божа кара!

Одного разу сам-один

Iшов рiзник додому.

I враз будинок бачить вiн

У полум'ї страшному.

Вогонь пашить, i вiтер б'є,

Жене тривожнi хмари.

А ще в будинку люди є,

I хто ж? Няньок три пари!

-- До лиха! -- скрикнув Вальдемар. -

Це просто доля клята:

Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар -

Сльота, а не дiвчата!

Та, це промовивши, рiзник

У ту ж таки хвилинку,

Не довго думаючи, зник

В палаючiм будинку.

У ванно-мийно-душовiй, -

Вiд страху в п'ятах душi! -

Няньки вiд вогняних стихiй

Рятуються пiд душем!

Тут Вальдемар як закричить:

-- Чи ви схибнулись, панi?! -

Тодi-то погляди умить

Звели на нього нянi.

-- Скорiш надвiр! -- гукав вiн їм. -

Негайно! Цю ж хвилинку! -

Отак вiн галасом своїм

Їх вивiв iз будинку.

I тiлько-но за ними й вiн

Надворi опинився, -

Почувся трiск, i луск, i дзвiн -

Будинок завалився.

I дим, i полум'я, i жар

Знялися в круговертi...

Отак няньок тих Вальдемар

Урятував од смертi.

Ми з тiтонькою Юлiєю нiтрiшки не сумнiвалися в тому, що цього рiзника Вальдемара з цiлковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом iз зцiпленими зубами, бо рiзник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.

Прадiдусь сказав, що тi герої, якi чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбiльше до душi.

-- Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхiднiсть, -- пояснив вiн. -- Як неминучу працю. Ось i Геракловi подвиги часом звуть трудами.

Тiтонька Юлiя погодилася з цим.

-- Колись вiн навiть тримав замiсть Атласа земну кулю!-- додала вона.

Їй, певне, кортiло ще погомонiти про Геракла, та, поглянувши на свiй годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмiнно треба йти додому, сказала тiтонька. Бо буде сварка з Пiщанком, а сварок вона не зносить.

-- Дивовижно, -- промурмотiв прадiдусь. -- Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.

Тiтонька Юлiя, що вже вдяглася в пальто, сказала:

-- То дарма. Однаково подвиги Геракла -- тема невичерпна.

-- Оце-то правда, тiтонько Юлiє! -- засмiявся Старенький Хлопчак.

Потiм я провiв тiтоньку Юлiю наниз -- нога в мене вже не болiла.

Унизу ми замалим не зiткнулися з горiшньою бабусею, що саме вийшла з кухнi, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.

-- Що, вони читали вам вiршi? -- спитала вона в тiтоньки Юлiї.

-- Нi, -- вiдповiла тiтонька, -- я вiршувала вкупi з ними.

-- Що-о? -- Горiшня бабуся з дива трохи не впустила тацi. -- Ви вкупi з ними вiршували?

-- Авжеж, -- засмiялась тiтонька Юлiя.

-- Про героїв, еге ж?

-- Так, панi Маргарето, про героїв i про пам'ятники.

Горiшня бабуся з тацею в руках i сама тiєї митi стояла мов пам'ятник. Коли я для бiльшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:

-- То це вже цi поети пiдбивають вiршувати господинь i матерiв? Нечувано! Життя -- не збiрка вiршикiв! Воно занадто поважна рiч!

-- Але ж я чула, що ви й самi вiршували, -- сказала тiтонька Юлiя.

-- Авжеж, складала святочнi вiршики! -- заявила горiшня бабуся. -Але свято святом, а будень буднем!

-- Яке добро, що мiй син для мене куховарить! -- вигукнула тiтонька Юлiя. -- Я можу вважати будень святом i вiршувати з поетами. Бувайте здоровi, на добранiч!

I прудко шаснула у дверi, перше нiж обурена горiшня бабуся встигла їй щось вiдповiсти. Тому вона напалася на мене:

-- Оце-то звичаї! -- вигукувала вона. -- Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! -- I зникла на кухнi.

А я, радiсiнький, понiс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадiдусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кiмнатки, то шпалер було нiде не видно. Аж як я сiв i пiдi мною щось зашелестiло, менi сяйнуло, що старий заховав сувiй пiд подушку. Я винiс його в куток за дверi, щоб i горiшня бабуся потайки натiшилася, читаючи нашi вiршi.

За вечерею Старий Хлопчак сказав:

-- Тiтонька Юлiя, безперечно, має хист до вiршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вмiння вiршувати з нею.

-- Та що ви, прадiдусю, -- сказав я. -- З цим крiслом ви спокiйно проживете до ста рокiв, у нас iще багато часу.

-- Нiхто нiколи не знає, скiльки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, мiж нами сказавши, й робить життя таким цiкавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Пiддерж мене трохи.

Я допомiг прадiдусевi спуститись на другий поверх, i вiн, уже на сходах, нiби ще раз пiдбив пiдсумки сьогоднiшнього дня.

-- Про пам'ятники ми сьогоднi дiзналися дуже багато, -- сказав вiн, -- а про героїв мало. У каменi й бронзi, Хлопчачок, уславляють стiлькох фальшивих героїв! Справжнi подвиги не нацiленi на славу. За пам'ятники їм -- глибока людська вдячнiсть.

Ми дiйшли вже до дверей прадiдусевої спальнi. Вiн побажав менi: "На добранiч!" I я побажав йому: "На добранiч!" А тодi й собi пiшов лягати спати.

Я почув iще, як хтось покрався на горище, I зрозумiв, що то -горiшня бабуся. Надумала поцiкавитись нашими вiршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб пiдвестися й застукати її.

"Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування", -- подумав я.

Потiм очi мої заплющились, i я заснув.

СУБОТА,

в яку я роблю, як менi здається, героїчний подвиг

i в яку дома панує небувала метушня.

Цього дня розказують оповiдки

горiшня бабуся й дядько Гаррi;

в суботу ж таки написано

найжорстокiшу оповiдку

в усiй оцiй книжцi;

закiнчується день

величезною втомою.

Дивно, але люди, якi багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самi, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчнi вчинки (як свiдчить саме вже це слово) -- то живе дiло. Певна рiч, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливiше за все -- зважитися на героїчний вчинок i зумiти його виконати.

Отож i я, чотирнадцятирiчний дослiдник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потiм розповiсти про все прадiдусевi. Я вже мав i певний конкретний задум. Ще до снiданку я крадькома вислизнув iз дому, побiг на Вiтряну вулицю, де жив Джоннi-Свистун, i просвистiв у нього пiд вiкном наш iз ним давнiй умовний сигнал -- початок пiсеньки "My Bonny is over the ocean" [4] (ми цiнували цю пiсеньку, бо вона була куценька, як i нашi знання з англiйської мови). ------[4] Мiй Боннi поїхав за море (англ.). ------

З незбагненної причини, -- може, через погану погоду, -- i Джоннi тiєї суботи встав ранiше, нiж звичайно. Вiн навдивовижу швидко пiсля мого свисту штовхнув половинки вiкна й спитав:

-- Що там скоїлося?

-- Я хочу сьогоднi спуститися наниз тросом, Джоннi, -- сказав я, i в горлянцi в мене, коли я казав це, щось забулькотiло.

Джоннi тiльки вигукнув:

-- Що-о-о? В такий вiтер?

-- Саме в такий вiтер, -- хоробро вiдповiв я.

Пiсля цього вiкно захряснулось, i за якусь хвилину Джоннi, невмиваний i розкуйовджений, уже стояв бiля мене.

-- Гайда, -- сказав вiн. I бiльш нi слова.

Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцевi: "Дозвольте запросити вас на шибеницю". Душа моя пiрнула в п'яти.

Помiж задумом i здiйсненням героїчного подвигу, як пересвiдчився я цього ранку, пролягає глибоченна прiрва, яку треба подолати. Те, що я собi надумав, тепер, коли я обiк Джоннi простував навпроти вiтру, здавалося менi чистим божевiллям.

А надумав я ось що. З пiвнiчного боку острова, який у цьому мiсцi височiв над морем десь так метрiв на шiстдесят, у скелю було вбито трос, i тим тросом можна було спуститися зi скелi вниз, на причал, якщо тобi стане на це вiдваги i якщо, крiм того, в тебе стане спритностi взагалi дiстатися до троса, бо вiн виходив iз червоного гранiту скелi метрiв на десять -- дванадцять нижче вiд її верхiв'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всi хлопцi, мої однолiтки, мрiяли про те, щоб у найнебезпечнiшу пору, тобто в мороз, спуститися зi скелi тросом, проте досi жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд iз Джоннi, поглянув зi скелi й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужнiсть покинула мене. Менi захотiлося сказати словами мого прадiдуся: "Просто так собi, знiчев'я ставити своє життя на карту -це ще не геройство". Та я ж був чотирнадцятирiчним хлопцем, i мене тодi захоплювали навiть подвиги знiчев'я. А ще ж бiля мене стояв Джоннi, мов знак оклику в кiнцi невимовленої фрази: "Куди там тобi спуститись!"