Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Ервiн хотiв iти у прикордонники.

-- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.

З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.

-- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!

-- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.

-- А як обидва не розкриються, що тодi?

Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.

-- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.

У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.

-- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.

Бруно спалахнув:

-- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.

Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.

Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.

Як я мовчав

У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.

Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.

Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:

-- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?

"Навiть у космосi мене гукає мама", -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.

-- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!

Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.

Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.

-- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:

-- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.

Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.

-- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.

А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:

-- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.

Я мовчки їв картоплю.

-- Ану покажи щоденник.

Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.

-- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.

Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!

Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.

"Щось негаразд iз трансмiсiєю, -- подумав я. -- Досi ж не було перебоїв". I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди -- мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:

-- Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!

I пiшов собi.

Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi -- нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi "п'ятiрку", бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:

-- Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?

Я не вiдповiв:

-- Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, -- розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.

Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:

-- Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!

Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.

-- Може, порвав голосовi зв'язки, -- припустив вiн. -- Ану, скажи "а".

-- А-а-а, -- видавив я.

В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати "а" -- це ще не означав заговорити.

Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дiстав. Звiсно ж, увечерi тато побачив той запис i насупився, а це вже погано.

-- Не вчора, то сьогоднi запис у щоденнику. Я ж казав, -- зробив висновок тато.

Мовчки я пiшов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, i нiхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати i мужньо терпiти мовчанку.

Все в тюбиках

Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо вiн теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобiв. А коли я не хочу їсти бурячкiв чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще вiд тiєї подорожi), чи не їм печiнки, бо вiд неї менi стає погано, чи вiдмовляюсь од ванiльного пудингу i холодцю, то мама завжди свариться зi мною.

Дарма. Коли стану космонавтом, тодi не матиму прикрощiв через маму, бо, як пише Юрiй Гагарiн, космонавти не їдять нi холодцю, нi бурячкiв, анi ванiльного пудингу. Смiшно було б, якби космонавт брав iз собою в полiт на Мiсяць, скажiмо, десять фунтiв холодцю. Космонавти харчуються тiльки з тюбикiв. Менi це дуже подобається. I швидше, i не треба довго сидiти за столом. Бо мама завжди говорить:

-- Альфi, чому ти поспiшаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправдi у мене того часу нiколи нема. Надворi на мене чекають хлопцi з футбольної команди, або менi треба на пiонерськi збори чи йти пускати паперових змiїв. Тому менi так хочеться їсти з тюбикiв. Просто мимохiдь видавлюєш пiвтюбика в рот: смачно i наїдаєшся вiдразу. Я вирiшив потренуватись: харчуватися тiльки з тюбикiв. Космонавти все спочатку вiдпрацьовують. Почав я вранцi:

-- Дякую, мамо. Сьогоднi менi не хочеться нiчого.

А мама:

-- Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?

Та як менi вiдповiсти на її питання?

На уроках у мене так бурчало в животi, що пан Фiлькендорф занепокоївся i спитав:

-- У кого це весь час рипить парта?

Петер сердито зиркнув на мене i зашипiв:

-- Альфонсе, пам'ятай про дисциплiну!

Але шлунок, у який не потрапило нi крихти їжi, не дотримується нiякої дисциплiни. На перервi я попрохав Бруно:

-- Дай менi пiвбутерброда.

З'їв тi пiвбутерброда, i розiзлився на себе, що не витримав. "Добре почав ти харчуватися з тюбикiв, Цiттербаке", -- подумав я.

А державна торгiвля, як тут не нарiкати на неї? У магазинi нема їжi в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як i мiй папуга, називається "Чистун", а на смак, мов шоколад. Ось де вихiд! Паста потрiбна менi не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собi в рот. Спочатку паста справдi була на смак, мов шоколад, а вже потiм, як гiпс iз клейстером.

За вечерею тато не витримав:

-- Альфi, Альфi, чому це ти не їси? Певно, щось iз тобою не гаразд?

-- Я попоїв.

-- Ох, Альфi, -- i мама сумно поглянула на мене, -- кажи правду. Ти не їв i потай нiчого не брав. Я ж бачу.

-- Я...

Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить менi так сильно вiддало шоколадним клейстером, що я не мiг бiльше нi слини ковтнути, нi слова промовити. Моє щастя! А потiм занудило. Менi здавалося, нiби скрiзь у квартирi пахне шоколадним клейстером. Нарештi мама сказала:

-- Альфi, йди спати, вмийся, почисть зуби... Ой лишенько! Який ти блiдий! Мов стiна. Що в тебе болить?

Коли вона сказала: "Почисть зуби", я згадав про порожнiй тюбик, i мiй шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в лiжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!

Вранцi менi стало краще. Але їсти зубної пасти я бiльше не мiг. До того ж це помiтили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:

-- Альфi, ти витрачаєш страх скiльки зубної пасти! Ти що, їси її?

Вдруге я не дозволив собi просити у Бруно хлiба. Я зайшов до магазину i спитав у люб'язної продавщицi:

-- Що у вас є в тюбиках?

Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потiм усе-таки вiдповiла: