Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Тим часом Альфред Корнiцке пробiг уже далеченько вперед. Аж ось вiн спинився, прикинув вiдстань мiж лiнiями окопiв, вирiшив, що стоїть десь так посерединi мiж ними, тодi розрiвняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокiйнiсiнько витяг з кишенi солдатського мундира сiрники, призначенi для запалювання примуса, i, оскiльки холодна зимова нiч була зовсiм безвiтряна, одну за одною позасвiчував на деревцi свiчки.
Саме тiєї митi, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерiя припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, i в цiй тишi пролунав гучний голос Альфреда Корнiцке:
-- Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чiм рiч! Щасливого рiздва!
Потiм кондитер рушив назад до своїх i знову скочив у окоп, де всi добру хвилину смiялися й трясли йому руку.
-- Коли полковник дiзнався про твiй похiд, то спершу хотiв був посадити тебе пiд арешт, -- розповiдали йому. -- А тепер вiн розмiрковує, чи не слiд почепити тобi на груди орден.
-- Нехай дасть менi зробити марципани, -- промовив кондитер, повернувся до каструлi, розпалив примус i знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, вiн сказав, що як повернеться з вiйни, то навертатиме поган у християнство.
-- Тепер я знаю, як це робиться, -- додав вiн наостанку.
Ялинка на нейтральнiй територiї ще довго сяяла вогнями i стала вдячним матерiалом для рiздвяної проповiдi фронтових душпастирiв.
Ото так оповiдання про рiздвяну ялинку на нейтральнiй територiї перемандрувало в численнi збiрки повчальних оповiдок i з одержимого кондитера Альфреда Корнiцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким вiн нiколи насправдi не був.
Останнi слова оповiдки прадiдусь промовив усмiхаючись. Я й сам, мабуть, усмiхався, кажучи:
-- Цей Альфред Корнiцке зi своїми марципанами куди симпатичнiший, нiж Манфред Корн iз його вiфлеємською зорею.
-- По-перше, Хлопчачок, Альфред Корнiцке набагато правдоподiбнiший, -- докинув прадiдусь. -- У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральнiй територiї. Вiн хоче, щоб йому дали спокiйно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн -- герой з реторти, мертва вигадка, мiраж, який знiмає, коли пiдiйдеш ближче.
Старий Хлопчак хотiв, здається, висловитися докладнiше про "героя з реторти", аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горiшня бабуся.
За хвилинку вона справдi зайшла до кiмнати з тацею, на якiй стояли супниця та двi тарiлки.
-- Коли дiти такi нерозумнi, що вiдразу пiсля операцiї вистрибують на однiй нозi, де бачать, то хай хоч дорослi будуть розумнiшi, -сказала вона. -- Попоїжте тут, на горищi, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!
I, не сказавши бiльше й слова, пiшла собi, а ми заходились коло супу з фрикадельками.
Пiсля вечерi бiль у п'ятi вщух, настрiй у мене був чудовий, тiльки вiршувати. Але прадiдусь здавався втомленим, губи в нього ще й досi були синi.
-- Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, -- сказав вiн. -- Чималенько, бач, у мене рокiв за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, примiром, стати героєм якийсь бiдолашний собака. Скiльки ж їх, тих сердешних собак, живе на свiтi! Задля геройства їм простiсiнько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобi вдасться дослiдити, як таке вбоге створiння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!
Старий Хлопчак виїхав з кiмнатки, i я почув, як вiн, проїхавши до сходiв, важко побрався наниз, на другий поверх.
Бiль у мене в п'ятi минувся зовсiм, тому я встав, принiс новий сувiй шпалери, розгорнув на столi й почав писати. Прадiдусевi слова я сприйняв буквально й надумав написати оповiдку про нужденного собаку -- життєпис бездомного пса.
Десь близько четвертої години, -- я щойно скiнчив своє писання, -хтось почав сходити на горище. Я мерщiй скрутив шпалеру й запхнув пiд канапу.
Але даремнiсiнько, -- бо це був прадiдусь. Ось вiн уже в'їхав на своєму крiслi до кiмнатки.
-- То як, написалося щось? -- запитав вiн.
А я сказав:
-- Наказ виконано! Оповiдка про нещасного собаку готова!
-- То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цiкавостi.
Тодi я витяг шпалеру з-пiд канапи, розгорнув i прочитав:
СОБАЧЕ ЖИТТЯ
Коли хто робить у свiтi щось добре, то всi кажуть:
-- Не можна, щоб така людина жила собачим життям!
А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Вiн по-собачому й живе. А що це означає -- краще не питайте!
Вiзьмiмо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздрiло свiт де-небудь за дощаною огорожею якогось будiвельного майданчика. Сердешне цуценя перших шiсть тижнiв сяк-так годується скупим молоком матерi. Та припустiмо, що саме йому пощастить залишитися живим, -- бо шестеро його братiв та сестер загинуть ще слiпими. Одного похмурого недiльного ранку ватага хлопчакiв зажене його на найдальшу околицю мiста, дороги назад, до матерi, вiн уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сiльця, де й люди живуть не краще за собак.
Тут якийсь дядько кiсткою заманить його на своє подвiр'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже бiля ганку.
-- Стерегтимеш менi хату вiд злодiїв, -- скаже вiн собацi. -Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багатi, тим i радi, щоб ти знав. Отак i ти.
На щастя, надворi лiто. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосерднiсть сiльських хлопчакiв бодай за теплої години.
Та якось уночi, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемiгшися, в такий мiцний сон, що не почує злодiя, i той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженiє i зжене злiсть на собацi.
А наступної ночi вдарить перший добрячий мороз, i собака, що не має нiякого захистку, голодний i побитий, хапатиме дрижаки на холодi. Отодi замучена, ошаленiла з вiдчаю тварина вперше повстає проти такого iснування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, мiцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цiлiсiньку нiч бiжить полями, лiсом i навiть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тiльки й удержить на собi худющого охлялого собаку.
Ранок застає втiкача в мiстi. Вiн солодко спить, приткнувшись за якоюсь комiрчиною бiля великого критого ринку: тут вiн уперше досхочу наївся -- тим, що викинули як непотрiб з цього величезного схову товарiв.
Собака прокидається надвечiр, позiхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим i дужим. I йому не здається дивним те, що прегарно пiдстрижена панянка з благородної родини пуделiв захоплено дивиться на нього, хоч вiн i не щойно з ванни, i весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрi з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкiряному повiдку з золотими гудзичками.
Це, звiсно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання вiн гучно гавкає навздогiн новiй подрузi й, гордо задерши голову, простує до мiста. Вiн такий захоплений собою, що вiдомому гицелевi Казимiровi Хляпавцi не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга i вкинути у свою будку на колесах, до iнших собак-бранцiв. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотiнням мотора старої машини.
Наступнi два днi собаку держать у тiсному довгому барацi на вiддаленому передмiстi. Але Казимiровi Хляпавцi не дуже-то легко його приборкати. Собака бiльш не хоче плазувати, пiдiбгавши хвоста. Вiн не боїться канчука й на третiй день, тiльки-но гицель вiдхиляє дверi -укинути бранцям їжу, -- вихоплюється з барака й дає драла.
Це вже вдруге вiн рятується вiд своєї лихої долi, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.
Оскiльки вiн не вмiє читати (це лихо в нього принаймнi спiльне з iншими, щасливiшими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: "Собак, що нищать дичину в цьому районi, стрiляти на мiсцi".
Собака безтурботно бiгає собi в небезпечному для нього районi й раптом бачить попереду зайця. I тодi в ньому прокидається собачий мисливський iнстинкт. Собака чимдуж кидається навздогiн зайцевi, i собацi так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слiд, весь час водить його за носа), вiн на повнi груди вдихає повiтря волi.
"Оце життя!" -- думає вiн собi, женучи зайця стернями. Але саме тiєї митi, коли життя на свiтi бiлому вперше здається йому прекрасним, лiсничий пiдносить рушницю, цiлиться, стрiляє i влучає в нього.
Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзигарi на ближнiй вежi вибивають сьому i щасливiшi собаки саме лаштуються смачно повечеряти.
Прадiдусь заплескав у долонi.
-- Чудово, Хлопчачок! -- вигукнув вiн. -- Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг... А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?
-- Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам'ятники.
