Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
- Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..
- Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.
- Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:
- Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.
- До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?
- Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.
- Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:
- Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!
- А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.
- Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.
Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.
Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.
- То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.
Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.
Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?
В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?
- Чингiсе!! - неголосно кличу я.
- Що? - озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.
- А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?
Чингiс якусь хвильку мовчить.
- Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
- Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.
- А чому не чути Романа? Давай покличемо.
- Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".
- Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.
- Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.
Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.
Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.
- Там вихiд, - озирнувся Чингiс. - Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.
I в цю мить пролунав пострiл.
Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.
- Романе! - закричав я. - Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!
- Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа. - Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?
Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.
Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.
Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.
- Що там? - запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.
- Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, - мовив Орест. Це стрiляв вiн.
- А я кажу, що привидiлося, - продовжував їхню суперечку Роман. - Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.
- Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.
Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.
- Дивiться. Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
- А це, мабуть, трон шамана, - проказав я.
- У шаманiв не було тронiв, - заперечив Чингiс.
- Але ж десь вони мусили сидiть.
- Шаман - не цар i не вождь. Звичайний знахар, - задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
- Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. - бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. - I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
- Тобi не можна, хлопче, - вiдповiв Чорногора. - Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то - з дозволу батькiв.
- Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, - цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. - Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
- Може, амурський тигр? - докинув я.
- Тигри так далеко на пiвнiч не заходять, - заперечив Чингiс, - Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму бiля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
- Можеш покластися на нього, - пiдхоплююся зi свого "трону". Вiн буде справжнiм мисливцем. Я бачив, як вiн тренується. I вже не раз був на полюваннi. З дiдом i батьком.
- Ну, гаразд, - погодився Чорногора, трохи повагавшись. - Бери, вождь могiкан, - подав рушницю. - Тiльки пам'ятай: вона заряджена.
- Не хвилюйся. Я вмiю поводитися з рушницями.
Чингiс обережно взяв зброю, оглянув i вiдiйшов до отвору. Там вiн причаївся пiд кам'яним дашком i почав уважно стежити за виступом пiд сосною.
Печера видалася ще бiльшою, нiж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кiлькох дрiбнiших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцiкавiше. Передусiм в однiй з них ми знайшли кiлька напiвзотлiлих шкур, що лежали просто на долiвцi. Оглянувши це пiдземелля уважнiше, ми вирiшили, що тут, напевне, була "лiтня кiмната вiдпочинку" шаманiв. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цiкавили найменше, тому я одразу ж подався до iншої печери, досить довгої i низенької. Роману й Оресту можна було увiйти туди, тiльки пригинаючись.
Я добувся до кiнця її. Там печера була значно вищою i мала ще кiлька заглиблень. Ковзнув променем лiхтарика по однiй, другiй, третiй нiшi. I раптом - що це? В однiй iз нiш я побачив статуетку. Пiдiйшов ближче, взяв цей витвiр до рук. Менi вiдкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокiй нiшi, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всi вони були приблизно однаковi за розмiром, але "божки" виявилися рiзними. Ну, справжнiсiнький музей! Менi аж дух перехопило.
- Романе, Оресте! - гукав я. - Iдiть сюди! Швидше! Подивiться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене пiдсадили, я дiстав з нiшi ще з десяток таких статуеток.
- Слухайте, та в них тут виставка скульптури! - вражено вигукнув Орест. - I як майстерно вирiзьбленi!
- Так, видно руку майстра, - погодився Роман. - Що робитимемо з ними? По кишенях?
- А може, залишити їх? - несмiливо мовив я.
- Навiщо? - майже водночас запитали Роман i Орест.
- Не знаю. Вони тут давно стояли...
- А взагалi, це iдея, - почухав потилицю Роман. - Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
- А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, - пiдтримав Орест.
