Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

Жердяй кивнув на Мишка:

— Начальник загону до вас прийшов.

Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.

— Комсомол?

— Комсомол, — відповів Мишко.

— А я хто, тобі відомо?

— Ви художник.

— А за переконанням?

— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.

— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.

— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.

— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.

— А човна дасте? — спитав Мишко.

— Навіщо?

Мишко ухильно відповів:

— Нам треба з'їздити в одне місце.

— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?

Мишко знизав плечима:

— Кажуть, що ваш.

— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.

— Отже, нам можна взяти човен?

— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.

— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.

Жердяй непомітно штовхнув його в бік:

— Ключ проси!

— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.

— Ключ… Важка справа…

— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.

— Ключ — це особиста власність.

— Ну так що ж?

— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.

— Так що ж нам, замок ламати?

Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:

— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.

— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.

Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:

— В міліцію заберуть.

— Так ви ж не визнаєте міліції, — єхидно зауважив Мишко.

Зовсім ослаблим голосом художник відповів:

— Ми не визнаємо. Вона нас визнає.

— Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, — признався Мишко.

Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:

— Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. — І, подумавши, додав: — Обмін — це можна.

— Який обмін?

— Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.

— Що за підряд? — здивувався Мишко.

— Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.

— Але ж ми будуємо його безкоштовно.

— Погано, — похилив голову художник. — Праця повинна винагороджуватись.

— Але ж анархісти не визнають грошей, — знову з'єхидничав Мишко.

— Я й не кажу — оплачуватись, кажу — винагороджуватись, — пояснив анархіст.

— Комсомольці вам за це картоплю прополють, Кіндрате Степановичу, — сказав практичний Жердяй.

— Експлуатація, — задумливо пожував губами художник.

— Яка ж це експлуатація! — заперечив Мишко. — Ви вклали в човен свою працю, а ми вам допоможемо своєю працею.

— Хіба що так, — міркував уголос Кіндрат Степанович. — А коли прополете? Час не чекає. — І він глянув у вікно, крізь яке виднівся зарослий бур'яном город.

— Як тільки повернемось, — відповів Мишко. — Днів через два.

— Ну гаразд, — згодився нарешті художник, — а відносно клубу подумайте. Я його так оформлю, що й у Москві такого не знайдете.

Він зняв із стіни і подав Мишкові поржавілий ключ.

— Добре, — радісно говорив Мишко, ховаючи ключ у кишеню. — Відносно клубу ми подумаєм обов'язково.

Жердяй знову підштовхнув його.

— Весла!

— А де весла? — спитав Мишко.

— Весла… — промовив Кіндрат Степанович сумовито.

Мишко злякано подумав, що він знову почне розумувати про власність і не дасть весел.

— Весла і кочети. Інакше як же ми на ньому поїдемо?! — рішуче сказав Мишко.

— І кочети… — зітхнув Кіндрат Степанович.

Йому дуже хотілося ще поговорити, але, мабуть, згадавши і про прополку і про клуб, він ще раз зітхнув і сказав:

— Весла і кочети в сараї візьмете. А потім на місце поставите.

Розділ чотирнадцятий

Завжди готові!

На час своєї відсутності Мишко вирішив залишити в таборі за старшу Зіну Круглову. Генка легковажний, Славик нерішучий, а Зіна хоч і дівчина, але хлопці її поважають і навіть побоюються.

Але щоб Генка і Славик не образилися, Мишко вирішив їх взяти з собою в поїздку. Отже, разом з Жердяєм їх поїде четверо. Двоє — на веслах, третій — за рулем, четвертий — дозорним на носі.

Повернувшись у табір, Мишко наказав Генці готувати спорядження, а Славикові — провізію.

— Розраховуйте на два дні, — сказав Мишко. — Ти, Генко, перевір човен: чи не тече, як приладнані кочети і весла. Приготуй на всякий випадок запасне весло і жердину. Візьми кілька вудок. Не забудь компас, сокиру, вірьовку, відро, казанок, ліхтарик з батарейкою. І свистки для кожного. І два прапорці для сигналізації.

— А палатку?

— Не треба. І так переночуємо. До речі, сірники не забудь. Усе! Записав?

— Записав! — Генка провів під списком товсту лінію.

Мишко повернувся до Славика:

— Тепер ти, Славко! Продукти покладеш у два мішки — на той випадок, якщо розділимося попарно. Кожному кухоль, ложку, ніж. Продукти: одну хлібину, локшини на дві варки, крупи якоїсь теж на дві варки, трохи масла, чаю, вісім штук цукерок. Усе!

Генка запротестував.

— Голодуватимемо! А яйця, сало?

— Треба товаришам якнайбільше залишити. А ми наловимо риби. Не забудь солі.

— Можна картоплі взяти, — запропонував Славик.

— Правильно, — згодився Мишко. — І пам'ятай: жодного паперового пакунка, тільки з матерії. Все спорядження треба підігнати так, щоб ніщо не рипіло, не бовталось, а головне, не брязкало і не дзвякало. Зрозуміло? Ти, Генко, помаж кочети і візьми з собою клапоть полотна: може, доведеться обв'язати весла, щоб було тихо.

— Не турбуйся, Мишко, — запевнив Генка. — Все буде зроблено якнайкраще.

— Ми, звичайно, все зробимо, — сказав розсудливий Славик, — але, чесно кажучи, я сумніваюсь в успіху нашої поїздки.

— Ти завжди в усьому сумніваєшся! — розсердився Генка.

— Сева і Ігор мають перед нами перевагу на дві доби, — продовжував Славик, — і ми їх ніколи не наздоженемо.

— Ми не наздоженемо таких тюхтіїв? — закричав Генка.

Мишко сказав:

— По-перше, вони пливуть на плоту, а ми на човні, а це втричі швидше. По-друге, вони роблять багато зупинок: і продуктів їм треба купити, і маршрут вони знають погано, і сплять вони, мабуть, до півдня. І, нарешті, по-третє, не вічно ж вони збираються плисти по річці! Десь же вони мають зупинитись і перейти на залізницю. Отже, на цьому місці вони залишать пліт. Ми цей пліт побачим. І по цьому сліду шукатимемо їх.

— Зрозуміло тепер? — насмішкувато підсумував Генка. — А якщо не зрозуміло, то сиди тут і вари з Китом кашу.

Надвечір усе було наготові. Спорядження й продукти склали в човен, а самого його перевірили, змазали, підвели ближче до табору і приставили до нього вартових. Відплиття було призначено на четверту годину ранку. Щоб не запізнитися, Жердяй лишився ночувати в таборі.

Увечері біля вогнища Мишко, звертаючись до свідомості піонерів, переконував їх слухатися в усьому Зіни.

— Обстановка дуже складна. Я вже не кажу про міжнародне становище, про це всі знають. Але навіть тут неспокійно. Сева й Ігор втекли. А тут це загадкове вбивство. Можливо, тут поблизу блукають бандити. І поміщицька садиба з старою бабою теж дуже підозріла. Так що нам треба бути пильними. Дисципліна насамперед.

Зіна Круглова, щоб підсилити враження, додала:

— Ця старорежимна графиня візьме та й спалить садибу, щоб комуні не дісталася.