Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
– Як ти про це дізналась? – запитав інспектор.
– Вичитала в якійсь із книг Артура Мі. Напевно, знову в «Дитячій енциклопедії».
– І ти перевірила цей… мозок на наявність чотирихлористого вуглецю?
– Еге ж, – відповіла я. – Проте тільки за п’ятнадцять годин після того, як зробила укол. Я порахувала, що між тим, коли Бонепенні вкололи, і розтином минуло приблизно стільки часу.
– І?
– Усе ще легко виявити, – сказала я. – Дитяча забавка. Звісна річ, я використовувала n-аміно-диметиланілін. Це новий дослід, але досить зграбний. Він був описаний в «Аналітиці» п’ять років тому. Присуньте стільця, і я покажу вам.
– Це не спрацює, затям, – гмикнув інспектор Г’ювітт.
– Не спрацює? – здивувалась я. – Безумовно, спрацює. Я вже один раз проводила його.
– Я маю на увазі, що тобі не вдасться затуркати мені голову лабораторною роботою й відкрутитися від розмови про марку. Урешті-решт, усе сталося саме через неї, правда ж?
Він загнав мене в глухий кут. Я збиралася змовчати про «Ольстерського Месника» і потім тихо віддати його татові. Хто зміг би ліпше від нього дати раду цій марці?
– Послухай, мені відомо, що вона в тебе, – прямо сказав він. – Ми відвідали доктора Кіссінґа в Рукс-Енд.
Я постаралась прибрати нетямущого вигляду.
– І Боб Стенлі, твій містер Пембертон, сказав нам, що ти поцупила в нього марку.
Поцупила в нього? Що за ідея! Яке нахабство!
– Вона належить королю, – обурилась я. – Бонепенні вкрав її на виставці в Лондоні.
– Гаразд, кому б вона не належала, це викрадена власність, і мій обов’язок – простежити, щоб її повернули. Мені треба знати лише те, як вона потрапила до твоїх рук.
Дідько б його вхопив, цього мосьпана! Я більше не могла водити його за ніс. Доведеться зізнаватися у своїх походеньках у «Тринадцятьох селезнях».
– Пропоную умовитись, – сказала я.
Інспектор Г’ювітт зайшовся сміхом.
– Часом, міс де Люс, – вирік він, – ви заслуговуєте на медаль. І часом ви заслуговуєте на те, щоб вас замкнули в кімнаті на хлібові й воді.
– А тепер котрий випадок? – поцікавилась я.
Хху! Обережно, Флейв.
Він повів пальцями, даючи мені дозвіл говорити.
– Я слухаю, – сказав він.
– Ну, я подумала, – почала я, – що татове життя не було аж надто приємним останніми днями. Спочатку ви приїхали до Букшоу і, не встигли ми додуматися, що відбувається, звинуватили його у вбивстві.
– Помалу, помалу, – сказав інспектор. – Ми вже проходили це. Його звинуватили в убивстві, тому що він зізнався.
Зізнався? От так так!
– І тільки-но він зробив це, з’явилася Флавія. Я отримав більше зізнань, ніж Лурдська Богоматір суботньої ночі.
– Я просто хотіла захистити його, – сказала я. – Тієї миті я думала, що він міг це зробити.
– А кого він намагався захистити? – уважно на мене дивлячись, запитав інспектор Г’ювітт.
Відповідь, звісна річ, була: Доґґер. Ось що мав на увазі тато, сказавши: «Я боявся цього», коли я розповіла йому про те, що Доґґер теж чув сварку в кабінеті з Горацієм Бонепенні.
Тато подумав, що Доґґер убив його, це очевидно. Але з якої речі? Доґґер скоїв це як вірний слуга чи під час одного зі своїх «епізодів»?
Ні, ліпше не вплутувати Доґґера в цю справу. Це найменше, чим я можу віддячити йому.
– Напевно, мене, – збрехала я. – Тато подумав, що я вбила Бонепенні. Зрештою, хіба не мене заскочили, так би мовити, на місці злочину? Він намагався захистити мене.
– Ти насправді в це віриш? – поцікавився інспектор.
– Мені було б приємно так думати, – була моя відповідь.
– Упевнений, що так воно й було, – погодився інспектор. – Цілком упевнений. Тепер повернемось до марки. Я не забув про неї.
– Отож, як я й казала, я хотіла б зробити щось для тата, щось таке, що зробить його хоч на кілька годин щасливим. Я б хотіла віддати йому «Ольстерського Месника». Хоча б на один-два дні. Дозвольте мені зробити це, і я розповім вам усе до крихти. Обіцяю вам.
Інспектор почимчикував до книжкових полиць, дістав оправлений том «Засідань хімічного товариства» за 1907 рік і здмухнув хмаринку пилу з палітурки. Він недбало прогортав кілька сторінок, наче шукаючи, що сказати.
– Ти знаєш, – почав він, – моя дружина, Антигона, понад усе ненавидить робити закупи. Якось вона сказала мені, що зволіла б піти до стоматолога, ніж витратити півгодини на купівлю баранячої ноги. Але їй доводиться йти до крамниці, подобається їй це чи ні. Така її доля, каже вона. Щоб підсолодити гірку пілюлю, вона часом купує маленьку жовту брошурку під назвою «Ви й ваші зірки». Зізнаюсь, що дотепер я пирхав, коли вона мені зачитувала під час сніданку уривки звідти, але сьогодні вранці мій гороскоп пообіцяв – я цитую: «Ваше терпіння буде випробуване до краю». Ти думаєш, я міг недооцінювати це, Флавіє?
– Будь ласка! – заблагала я.
– Двадцять чотири години, – відрубав він. – І ні на хвилину більше.
І раптом із мене жбухнув словесний потік, я виклала все про мертвого бекаса, цілком безневинний (дарма що неїстівний) торт місіс Мюллет, обшук номера Бонепенні, виявлення марок, відвідини міс Маунтджой і доктора Кіссінґа, зіткнення з Пембертоном у Химері й на церковному цвинтарі й мій полон у ремонтному гаражі.
Одним-єдиним, про що я змовчала, був епізод із отруєнням помади Фелі витяжкою з верби. Навіщо бентежити інспектора непотрібними деталями?
Поки я розповідала, він час від часу робив нотатки в крихітному чорному записникові, сторінки якого, як мені впало в око, рясніли стрілками й загадковими знаками, які могли бути натхнені алхімічними формулами середньовіччя.
– Я теж тут є? – запитала я, тицьнувши на записник.
– Аякже, – відповів він.
– Можна поглянути? Лише один зирк – і все?
Інспектор Г’ювітт захлопнув записника.
– Ні, – заперечив він, – це секретний поліцейський документ.
– Ви повністю пишете моє ім’я чи мені присвоєно якийсь символ?
– У тебе є своя власна позначка, – відповів він, запихаючи записника до кишені. – Що ж, мені час іти.
Він простягнув руку й міцно стиснув мою долоню.
– До побачення, Флавіє, – сказав він. – Це був… незвичайний досвід.
Він підійшов до дверей і відчинив їх.
– Інспекторе…
Він зупинився й обернувся до мене обличчям.
– Яка вона? Моя позначка, маю на увазі?
– Це «О», – відповів він, – велика літера О.[135]
– «О»? – здивувалась я. – Що вона означає?
– А, – сказав він, – у цьому ліпше здатися на уяву.
Даффі сиділа у вітальні, вивернувшись на килимі й читаючи «В’язня Зенди».[136]
– Ти знаєш, що в тебе ворушаться губи, коли ти читаєш? – поцікавилась я.
Вона й оком не моргнула. Я вирішила ризикнути головою.
– Стосовно до губ, – сказала я, – де Фелі?
– У лікаря, – відповіла вона. – У неї якась алергія.
Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:
«Вівторок, 6 червня 1950 року, 13:12. Успіх! Результат – як і очікувалось. Справедливість відновлено».
Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.
– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.
– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.
– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?
– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.
– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.
Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.
Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.
У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!
Я скрикнула.
– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.
Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.
Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.
Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.
