Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Якомога обережніше я крутнулась на дев’яносто градусів, спиною до стіни. Посунулась до заднього краю скрині, підняла коліна вгору й доторкнулася ними до зав’язаного під підборіддям піджака.
По краях віко скрині облямовував невеликий виступ, і я змогла зачепитись за нього підборами. Потім неквапно… обачно… я почала випростувати ноги, сковзаючи спиною, дюйм за дюймом, угору по стіні.
Ми утворили прямокутний трикутник. Стіна й віко були прилеглими до кута й протилежними катетами, а я – дрижачою гіпотенузою.
Зненацька литку схопили корчі, і я мало не закричала. Якщо я дозволю, щоб біль узяв наді мною гору, я гепнуся зі скрині й можу зламати руку чи ногу. Я напружилась, чекаючи, поки біль ущухне, закусивши щоку зсередини з такою люттю, що відразу ж відчула смак теплої солонуватої крові.
Угамуйся, Флейв, заспокоювала я себе, трапляються речі й набагато гірші. Щоправда, за все своє життя не могла нічого такого згадати.
Не знаю, як довго я стовбичила так, хапаючи дрижаки, здавалося, минула ціла вічність. Я змокла до нитки від поту, дарма що звідкілясь віяв холодний вітер і я відчувала протяг голими ногами.
Після довгих зусиль я нарешті випросталась, стоячи на скрині. Я кресонула пальцями по стіні, наскільки змогла дотягнутись, вона була дражливо гладкою.
Незграбно, як слон, я крутнулась на сто вісімдесят градусів й опинилась обличчям до стіни. Подалася вперед і відчула – або мені здалося, що відчула, – під підборіддям край ями. Проте, позаяк у мене на голові був піджак Пембертона, я не мала певності.
Шляху назовні не було; принаймні в цьому напрямку. Я була наче хом’як, що видерся на вершечок драбини у своїй клітці й виявив, що йти далі нікуди, лише вниз. Але хом’яки, напевне, у глибині своїх хом’ячих сердець знають, що їхні спроби даремні; лише ми, люди, не годні змиритися зі своєю безпорадністю.
Я помалу опустилась навколішки на скриню. Бодай спускатися легше, ніж підійматися, дарма що грубе скалкувате дерево й те, що я вважала випуклою облямівкою навколо віка, дряпали мені ноги. Зігнувшись у три погибелі, я потрапила сісти й спустити ноги додолу.
Якщо я не зможу знайти отвір, крізь який у яму дістається холодне повітря, назовні можна буде вибратися лише горою. Якщо тут насправді є труба або акведук, що веде до річки, чи достатньо він великий, щоб я змогла проповзти по ньому? І навіть якщо так, чи нема в ньому якихось перешкод, або я несподівано в цілковитій темряві увіткнуся носом – як велетенський сліпий хробак – у що-небудь мерзенне й застрягну в трубі, неспроможна рухатись ні вперед, ні назад?
Чи знайде в майбутньому мої кістки який-небудь заінтригований археолог? Мене покладуть до скляної коробки й виставлять у Британському музеї на огляд зачудованій публіці. Я обміркувала всі за й проти.
Але стривайте! Я забула про сходи, що стриміли з ями! Я сяду на нижню сходинку й поповзу угору. Забравшись на самий верх, я плечима відштовхну дошки, котрі прикривають яму. Чому я відразу не подумала про це, до того як довела себе до стану цілковитої знемоги?
І враз щось, наче придушивши свідомість подушкою, наринуло на мене. Не встигла я втямити, що це через страшенну втому, не встигла я опертися, як мене поклало на лопатки. Я сповзла на підлогу, де були хрумкотливі папірці: папірці, які, незважаючи на холодне повітря з труби, виявилися напрочуд теплими.
Щоб якнайвигідніше влаштуватись у їхній глибині, я посовалась трохи і, підтягнувши коліна до підборіддя, миттю заснула.
Мені привиділось, що Даффі ставить різдвяну пантоміму. Великий хол у Букшоу перетворився на елегантний зал Віденського театру, із червоною оксамитовою завісою й велетенською кришталевою люстрою, де підстрибували й мерехтіли вогники сотні свічок.
Доґґер, Фелі, місіс Мюллет і я сиділи, як по шнуру, у єдиному рядочку крісел, а по сусідству на змайстрованій із дерева лавці тато порпався у своїх марках.
Ставили «Ромео і Джульєтту», і Даффі, будучи непересічним взірцем актора-перебіжчика, грала геть усі ролі. Однієї миті вона була Джульєттою на балконі (вершечок західних сходів), а наступної, зникнувши не більше, ніж на коротку хвильку, з’являлась унизу в ролі Ромео.
Угору й униз, вона гасала вгору й униз, краючи наші серця словами ніжного кохання.
Подеколи Доґґер притискав вказівного пальця до губ і нишком вислизав із холу, за кілька секунд повертаючись із розфарбованою тачкою, де з горою лежало марок, що він їх і вивалював біля татових ніг. Тато, котрий був заклопотаний тим, що розрізав марки навпіл манікюрними ножицями Гаррієт, щось буркотів, не підводячи очей, і продовжував свою роботу.
Місіс Мюллет безперестанку сміялася зі старої мамки Джульєтти, червоніла й кидала на всіх нас погляди з таким виглядом, наче це були зашифровані послання, які насправді тямила лише вона. Вона обтерла спаленіле обличчя хусточкою з візерунком у горошок, потому зжужмила її, скрутивши кулькою, і засунула собі до пельки, щоб укоськати істеричний сміх.
Тепер Даффі (у ролі Меркуціо) описувала Меб – казкову королеву, котра мчить:
По вустах панянок, яким цілунки сняться;Та часом Меб лиха їх покрива прищами,Караючи за подих, ласощами зіпсутий.
Я нищечком зиркнула на Фелі, яка, незважаючи на те що її набубнявілі губи скидалися на рот якоїсь чудернацької риби, притягувала увагу Неда; сидячи позаду неї, він потягнувся вперед над її плечем і склав губи до поцілунку. Але щоразу, коли Даффі спурхувала з балкона вниз, перевтілюючись у Ромео (нагадуючи тонкими, як шнурочок, вусами радше Девіда Нівена у «Справі життя й смерті», ніж шляхетного Монтеккі), Нед зривався на рівні ноги зі шквалом оплесків, які він супроводжував шаленим свистом, тоді як Фелі, і бровою не повівши, кидала до рота одну м’ятну карамельку за іншою й раптом завмерла, коли Ромео вдерся до мармурового склепу Джульєтти.
Отут моя Джульєтта спочиває, і вродою своєюПохмурий склеп святочно осява.О смерть, лежи тут…
Я прокинулась. Що за чортовиння! По моїх ногах щось бігало, щось вологе й пухнасте.
– Доґґере! – я спробувала крикнути, але рот був забитий мокрою ганчіркою. Щелепи нили, у голові гуділи джмелі.
Я шарпнула ногами, і щось понеслось папірцями, гнівно писнувши.
Водяний щур. Напевно, яма кишить цією гидотою. Вони кусали мене, поки я спала? Одна гадка про це змушувала мене зіщулюватися з огиди.
Я сіла, випроставши спину, і притулилась до стіни, коліньми підперши підборіддя. Це вже занадто – сподіватися, що пацюки перегризуть мої пута, як у чарівних казках. Вони радше пообгризають суглоби до кісток, і я не зможу опиратись.
Облиш, Флейв, подумала я. Не дозволяй уяві розбурхуватись.
Кілька разів, працюючи в хімічній лабораторії чи вночі лежачи в ліжку, я зненацька вирізняла серед думок одну жахливу: «Ти зовсім сама із Флавією де Люс». Часом ця думка мене лякала, часом ні. Наразі лякала.
Шурхотіння було реальністю: щось сновигало в папірцях у кутку ями. Коли я дриґала ногами чи головою, звуки вщухали на мить і потім знову починались.
Як довго я спала? Години чи хвилини? На вулиці ще світло чи вже споночіло?
Я згадала, що бібліотека зачинена до ранку четверга, а сьогодні тільки понеділок. По-моєму, я влипла тут надовго.
Звісно, хто-небудь повідомить про те, що я зникла, і напевно це буде Доґґер. Чи можна сподіватися, що він схопить Пембертона, коли той прокрадеться до Букшоу? Однак, якщо навіть так, чи скаже Пембертон, куди він мене засадив?
Руки й ноги затерпли, і в мене постав у пам’яті старий Ерні Форбс, онукам якого доводилось возити його по Хай-стрит на маленькому візку. Ерні втратив руку й обидві ступні через гангрену під час війни, і Фелі якось розповіла мені, що він був змушений…
Годі, Флейв! Досить розводити кислиці!
Подумай про щось інше. Про що завгодно.
Подумай, наприклад, про помсту.
25
Випадком – особливо коли я сиджу під замком – у моїх думок є схильність, як у людини з розповіді Стівена Лікока, розскакуватися врозтіч.
Мені майже соромно через ті речі, про які я подумала передусім. Головне, це отрути, потому деяке буденне домашнє причандалля – і, зрештою, Френк Пембертон.
Мої думки звернули до нашої першої зустрічі в «Тринадцятьох селезнях». Дарма що я бачила таксі, яке під’їхало до дверей, і чула, як Туллі Стокер крикнув Мері, що містер Пембертон прибув рано, я насправді не звернула уваги на нього самого. Я приглянулась до нього лише в неділю в Химері.
Дарма що в появі Пембертона в Букшоу було щось дивне, я не мала часу обміркувати це.
По-перше, він приїхав у Бішоп-Лейсі лише за кілька годин після того, як Горацій Бонепенні спустив дух у моїй присутності. Або ж ні?
Коли я підвела очі й побачила, що Пембертон стоїть на березі озера, я була заскочена зненацька. Але чому? Букшоу – мій дім, я народилась тут і прожила все життя. Що такого дивовижного в людині, яка стоїть на березі штучного озера?
