Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Я перехопилася через ржаву браму на церковний цвинтар. Там, скільки сягало око, були старі й дуже перехняблені надгробки, немов плавкі буйки в океані трави, такої високої, що я брела крізь неї, наче по пояс у воді.
Найстаріші могили й ті, де були поховані заможні парафіяни, розташовувалися зараз же коло церкви, а далі, уздовж стіни, стуленої з необробленого каменю, були свіжіші.
Траплялися й вертикальні нашарування. П’ятсот років безупинного використання зробили церковний цвинтар схожим на хліб, що підходить: товстий буханець свіжоспеченого хліба, який здимається над усім навколо. Я добряче стріпнулася від однієї гадки про останки, що бродять, наче дріжджі, просто в мене під ногами.
Певний час я тинялася без мети серед надгробків, читаючи прізвища людей, що колись домували в Бішоп-Лейсі: Кумс, Несбіт, Баркер, Гоур і Кармайкл. Тут, під ягнятком, висіченим на могильному камені, лежав маленький Вільям, син-немовля Туллі Стокера, котрий, якби залишився серед живих, був би тепер чолов’ягою тридцяти років, старшим братом Мері. Мацюпуля Вільям помер у віці п’яти місяців і чотирьох днів «від крупу», як значилося в написі, навесні 1919 року, за рік до того, як містер Твайнінґ упав з годинникової вежі в Ґреймінстері. Може бути, що цей добродій похований десь поблизу.
На мить мені здалося, ніби я знайшла його – чорний камінь зі стрімчастою пірамідою вгорі й викарбуваним написом: «Твайнінґ». Але цей Твайнінґ, коли уважніше глянути, виявився Адольфом, який зник у морі 1809 року. Його надгробок так чудово зберігся, що я не могла чинити опір бажанню кресонути пальцями по його прохолодній полірованій поверхні.
– Спочивай із миром, Адольфе, – сказала я. – Хай де б ти був.
Я здогадувалася, що надгробок містера Твайнінґа, – якщо припустити, що в нього він є, а в протилежне мені було несила повірити – не буде ні таким, як ці, із пісковику, перехняблені, немов криві густо-жовті зуби, ні таким, як ці громіздкі колоноподібні монументи зі звислими ланцюгами й кованими огорожами, котрі вирізняли ділянки найбагатших й аристократичних родин Бішоп-Лейсі (включаючи силу-силенну де Люсів, що покинули білий світ).
Я поклала руки на стегна й зупинилася по пояс у бур’янах, що оперізували церковний цвинтар. З іншого боку кам’яної стіни був бечівник, а далі річка. Це десь тут щезла міс Маунтджой, накивавши п’ятами із церкви зараз же, тільки-но вікарій закликав помолитися за упокій душі Горація Бонепенні. Але куди вона подалася?
Я знову перехопилася через браму й опинилася на бечівнику.
Тільки тепер мені раптом впала в око стежина, викладена оповитим стрічками водоростей камінням, просто під гладінню тихоплавної річки. Вона крутилася через став, який оподалік ширшав, до низького піщаного берега на дальньому боці, над і позад яким простягався ожиновий живопліт по межах поля, котре належало фермі Мальплаке.
Скинувши черевики й шкарпетки, я стала на перший камінь. Вода була холоднішою, ніж я гадала. У мене ще текли шмарклі й сльозилися очі, і в мене в голові промайнула думка, що, мабуть, за день-два я помру від запалення легень, і не встигнете ви промовити слово «ніж», а я вже навік оселюся на цвинтарі Святого Танкреда.
Вимахуючи руками, немов стрілками семафора, я обережно побрьохалася по воді й добулася до мулистого берега. Схопившись за довге бадилля, я змогла вибратися на надбережжя – невисокий земляний насип, що здіймався поміж річкою й близьким полем.
Я присіла навпочіпки, щоб перевести дух і витерти багнюку з ніг жмутком дикорослої зелені, що буяла навколо живоплоту. Десь недалеко співала пташка вівсянка: «трошки хліба, без сиру».[131] Раптом вона змовкла. Я нагострила вуха, але до мене долинав лише віддалений гуркіт – на фермі працювали машини.
Надягнувши шкарпетки й узувши черевики, я обтрусилась і попростувала вздовж живоплоту, який на перший погляд був нездоланним плетивом ожинових колючок. Опісля, коли я вже була на межі того, щоб опустити руки й піти назад по своїх слідах, я знайшла її – вузьку лазівку в заростях, насправді майже шпарину. Я пролізла крізь неї й опинилася по інший бік живоплоту.
За кілька ярдів у напрямку до церкви щось стриміло з трави.
Я обережно підступилась, волосся на потилиці піднялося сторчака від первісної тривоги.
Це був надгробок, на ньому грубо викарбувано ім’я Ґренвіля Твайнінґа.
На перехнябленому підмурівку надгробка видніло одне-єдине слова: Vale!
Vale! – те саме слово, яке містер Твайнінґ вигукнув, стоячи на даху вежі! Слово, яке Горацій Бонепенні видихнув мені в обличчя, конаючи.
На мене наринуло хвилею: напівзгасла свідомість Бонепенні хотіла звіритись у вбивстві містера Твайнінґа, і доля пожертвувала лише одне слово для цього. Почувши його зізнання, я стала єдиною живою людиною, здатною пов’язати обидві смерті. Не беручи в розрахунок Боба Стенлі. Мого містера Пембертона.
Від цієї гадки мороз пробіг по спині.
На могильному камені містера Твайнінґа не було дат, як наче той, хто поховав його, хотів пустити в непам’ять його історію. Даффі читала нам оповіді про те, що самовбивць ховають за межами церковних цвинтарів або на перехрестях, однак я не дуже вірила, уважаючи це церковними допотопними побрехеньками. Усе ж мені несила було не думати про те, що містер Твайнінґ лежить у мене під ногами, щільно загорнутий у накидку магістра, немов Дракула.
Але мантія, що я її знайшла в сховку на даху Енсон-Хаус, – котра тепер спочивала в поліції, не належала містеру Твайнінґу. Тато запевняв, що містер Твайнінґ був у мантії, коли розбився. Те саме правив і Тобі Лонсдейл, даючи інтерв’ю «Хронікам Гінлі».
Чи могли вони обидва помилятись? Урешті-решт, тато припустив, що його могло засліпити сонце. Що ще він мені повідав?
Я відтворила в пам’яті його достеменні слова, якими він змалював містера Твайнінґа, що стояв на парапеті: «Здавалося, усе його тіло засвітилося, – вів тато, – а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками».
І враз я второпала, що й до чого. Усвідомлення правди накотилося на мене хвилею млості: там, нагорі, був Горацій Бонепенні. Горацій Бонепенні з полум’яно-рудим волоссям, Горацій Бонепенні – лицедій, Горацій Бонепенні – фокусник.
Це все була майстерно спланована ілюзія!
Міс Маунтджой мала рацію. Він у дійсності вбив її дядька.
Він і його посіпака Боб Стенлі затягнули в свої тенета містера Твайнінґа, покликавши його на дах вежі, і приманкою, найпевніше, послужила обіцянка повернути поцуплену й сховану там марку.
Тато розповідав мені про неабиякі математичні здібності Бонепенні; шастаючи дахом, він, безсумнівно, так само добре вивчив черепицю, як власну кімнату.
Щойно містер Твайнінґ погрозив їм викриттям, вони вбили його, мабуть, угрівши по голові цеглиною. Після такого падіння смертельний удар було годі виявити. А потому вони розіграли самогубство – кожну деталь було холоднокровно сплановано. Можливо, вони навіть відрепетирували.
На каміняччя впав містер Твайнінґ, але на парапеті в променях уранішнього сонця стояв Бонепенні, і Бонепенні в позиченій конфедератці й мантії кричав до хлопчиків на обійсті: «Vale! Vale!» – слово, яке вказувало лише на самогубство.
Зробивши це, він пірнув за парапет, а Стенлі цієї самої миті кинув тіло крізь дренажний отвір у даху. Засліпленому сонцем очевидцю на землі здалося, що старигань шугнув просто вниз.
Насправді це не що інше як «Воскресіння Чанг Фу», виведене на велику сцену: засліплені очі і все таке.
Яким же приголомшливо переконливим це було!
І всі ці роки тато був переконаний, що його мовчанка призвела до самогубства містера Твайнінґа, що це він відповідальний за цю смерть! Який страшний тягар, як жахливо!
Протягом тридцяти років, поки я не відшукала докази під черепицею Енсон-Хаус, нікому навіть і на думку не спадало, що це було вбивство.
Я простягнула руку й доторкнулася до надгробка містера Твайнінґа, щоб урівноважити нерви.
– Я бачу, ти знайшла його, – сказав хтось за моєю спиною, і від цього голосу в мене аж кров похолола в жилах.
Я круто обернулась й опинилася віч-на-віч із Френком Пембертоном.
23
Коли в романі чи у фільмі герой опиняється віч-на-віч з убивцею, перші слова злочинця завжди виповнені загрозою й часто рясніють цитатами із Шекспіра.
«Ну-ну, – зазвичай цідить він крізь зуби. – Мандрівки завершуються зустріччю закоханих». Або: «Кажуть, що такі розумні й молоді довго не живуть».
Проте Френк Пембертон не сказав нічого подібного, точніше, сказав протилежне.
– Привіт, Флавіє, – промовив він, ошкіряючись. – Приємно зустріти тебе тут.
Моя кров вирувала, і краска розливалася по обличчю, яке, незважаючи на прохолоду, одразу стало гарячим, як пательня.
Одна гадка крутилася в мене в голові: не можна прохопитися. Не можна обмовитися… Не можна дати взнаки, що я знаю: він Боб Стенлі.
