Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Два замурзаних автомобілі, припаркованих на обійсті, свідчили про брак як працівників, так і відвідувачів. Обіперши «Ґледіс» об старезну араукарію,[124] я піднялася вкритими мохом покоцаними сходинками до вхідних дверей.

Написана від руки табличка твердила: «Дзвоніть, бдлск.», і я поторсала за склицьовану ручку. Десь усередині придушено задзеленчало, немовби пастушачий ріжок проспівав «Ангел Господній»,[125] оголошуючи про мою появу не знати кому.

Коли нічого не відбулося, я подзвонила ще раз. На іншому боці лужка дві пані поважного віку почали вдавати, наче в них чаювання, присідаючи у вишуканих, церемонних реверансах, відставляючи мізинці й підіймаючи невидимі філіжанки й блюдця.

Навіть притуливши вухо до громіздких дверей, я нічого не почула, окрім здавленого стуготіння – певно, дихання дому. Тому я штовхнула двері й зайшла досередини.

Найперше, що мене вразило, – довколишній запах: суміш капусти, гумових подушок, покидьків і смерті. Цей сморід увиразнював різкий запах засобу для дезінфікації, яким миють підлогу, – хлориду диметилбензиламонію, що відгонив мигдалем і нагадував синильну кислоту – газ, котрим в американських буцегарнях страчують душогубів.

Хол був пофарбований у навіжений зелений колір: зелені стіни, зелене дерево й зелена стеля. Підлогу вкривав дешевий брунатний лінолеум, який увесь ряснів слідами гладіаторів, так що його цілком могли припровадити з римського Колізею. Коли я ставала ногою на черговий брунатний пухирець, він відразливо шипів, і я взяла собі на карб допевнитись, чи здатна барва викликати нудоту.

При дальній стіні в хромованому кріслі на колесах сидів старезний дід, уп’ялившись угору й напіввідкривши рота, здавалося, він чекав, що десь під стелею неодмінно станеться диво.

Поруч стояв стіл, на якому нічого не було, крім срібного дзвоника й брудної таблички «Дзвоніть, бдлск.», що правили за познаки деякої офіційної, хоч і незримої присутності.

Чотири рази я швидко теленькнула. При кожному «телень» дзвоника стариган несамовито кліпав, проте не відводив зору від ефіру над головою.

Раптом, наче прослизнувши крізь таємні дверці, вигулькнула тінь жінки. Вона була вбрана в білу форму й синю шапинку, під яку хвацько затикала вказівним пальцем м’які пасма вологого, солом’яної барви волосся.

Вона мала такий вигляд, ніби не цуралася найгіршого й достеменно знала, що я знаю це.

– Так? – промовила вона високим, але заповзятливим стандартним шпитальним голосом.

– Я прийшла відвідати доктора Кіссінґа, – сказала я. – Я його правнучка.

– Доктора Ісаака Кіссінґа? – поточнила вона.

– Угу, – відповіла я. – Доктора Ісаака Кіссінґа. У вас він не один?

І рота не розкривши, Біла Примара крутнулася на підборах, і я пішла за нею крізь арку на вузьку засклену терасу, що тяглася вздовж будівлі від краю до краю. Дійшовши до осердя тераси, вона зупинилася, зробила вказівний жест тонким пальцем, неначе третій привид у «Скруджі», і зникла.

Далеко в глибині покою з високими вікнами в єдиному промені світла, що розтинав довколишній морок цього місця, у плетеному кріслі сидів дідусь, над його головою повільно здіймалася блакитна хмарка диму. Без ладу на маленькому столику біля нього був згромаджений стос газет, який, здавалося, зараз звалиться на підлогу.

Він кутався в халат мишастої барви – як Шерлок Голмс, без огляду на те, що той геть увесь був у пропалених дірках, немов шкура леопарда в плямах. З-під халата визирав вицвілий чорний костюм і високий целулоїдний комірець старосвітського крою. На його довгому крученому жовтувато-сивому волоссі стриміла шапинка-таблетка з вельвету сливової барви, з губ звисала запалена цигарка, попіл з якої падав, наче муміфіковане садове хробаччя.

– Здрастуй, Флавіє, – сказав він. – Я чекав на тебе.

Проминула година, година, протягом якої я вперше насправді дійшла висновку, що ми втратили у війні.

Почали ми кепсько, доктор Кіссінґ і я.

– Передусім повинен попередити тебе, що я не надто вмію розмовляти з маленькими дівчатками, – оповістив він.

Я закусила губу й змовчала.

– Щоб зробити з хлопчака громадянина, достатньо всипáти йому бобу чи вживати численних подібних заходів, але дівчинка, яку природа створила непридатною для таких фізичних грубощів, має на віки вічні залишатися terra incognita. Як ти гадаєш?

Я зрозуміла, що це питання з тих, які не вимагають відповіді. Я трохи підняла куточки вуст, сподіваючись зобразити усмішку Мони Лізи або принаймні те, що заведено вважати ввічливістю.

– Отож, ти дочка Джако, – сказав він. – Ти на нього ні крихти не схожа, ти це знаєш?

– Мені казали, що я вдалася в матір, Гаррієт, – відповіла я.

– Он як, Гаррієт. Яка жахлива трагедія. Яке горе для всіх вас.

Він потягся рукою й узяв лупу, що непевно гойдалася на верху гори з газет. Одночасно він відкрив коробку «Плеєрс», що лежала на столі, і дістав нову цигарку.

– Я намагаюся пильнувати всі події, наскільки змога очима цих писак. Мої ж очі, по щирості кажучи, спостерігали за цим безладдям протягом дев’яноста п’яти років і тяжко втомилися від баченого. Утім, мені вдається тримати в полі зору народження, смерті, весілля й арешти, що відбуваються в нашому графстві. І я все ще передплачую «Панч» і «Ліліпут»,[126] аякже. Ти маєш двох сестер, наскільки мені відомо, Офелію й Дафну?

Я зізналася, що так воно і є.

– Джако завжди тягнуло до екзотики, як я пригадую. Моє здивування не було аж таким, коли я прочитав, що він назвав перших двох спадкоємиць на честь шекспірівської істерички й грецької подушечки для шпильок.

– Перепрошую?

– Дафна, яку Ерос підстрелив стрілою, що вбиває кохання, до того як батько обернув її деревом.

– Я мала на увазі божевільну, – сказала я. – Офелію.

– Пришелепкувата, – промовив він і загасив недопалок у переповненій попільничці, а потім закурив ще одну. – Ти не згодна?

Очі, що дивилися на мене з його поораного глибокими зморшками обличчя, були такими ж іскристими й уважними, як у кожного вчителя, що коли-небудь стояв біля дошки з указкою в руці, і я миттю втямила, що мій план спрацював. Я більше не була «маленьким дівчам». Як міфічна Дафна перетворилася на простий лавр, так і я стала хлопчиком із четвертого класу.

– Не цілком, сер, – відповіла я. – Я гадаю, що Шекспір приділив Офелії роль певного символу, як і травам та квітам, котрі вона збирала.

– Овва, – сказав він. – Це як?

– Символічно, сер. Офелія – безневинна жертва кровожерливої сім’ї, члени якої цілком захоплені собою. Принаймні мені так здається.

– Зрозуміло, – сказав він. – Вельми цікаво. Однак, – докинув він, – мені справило приємність довідатись, що у твого тата залишилося достатньо знань із латини, щоб назвати тебе Флавією. Золотоволосою.

– Моє волосся радше олив’яно-русяве.

– А-а.

По-моєму, ми відійшли від теми, звернувши на такі, якими рясніють розмови з літніми людьми. Мені почало здаватися, що він задрімав із розплющеними очима.

– Що ж, – нарешті промовив він, – ану лиш дай мені кинути оком на неї.

– Даруйте? – сказала я.

– На мого «Ольстерського Месника». Дай-но поглянути на нього. Ти ж принесла його із собою, еге ж?

– Я… Атож, сер, але як…

– Поміркуймо, – сказав він так приязно, наче пропонував помолитися. – Горацій Бонепенні, колись давно хлопчик-трюкач і згодом шахрай, врізав дуба на городі свого давнього шкільного приятеля Джако де Люса. З якої причини? Найпевніше, шантаж. Так, значить, припустимо шантаж. За кілька годин дочка Джако перекопує газетні архіви в Бішоп-Лейсі, винюхуючи відомості про кончину мого старого доброго колеги містера Твайнінґа. Даруй Господи його душі вічний спочинок. Як я довідався про це? Гадаю, це очевидно.

– Міс Маунтджой, – сказала я.

– Дуже добре, моя люба. Тільда Маунтджой насправді мої очі й вуха в селищі й окіл протягом останньої чверті століття.

Я мала б здогадатись! Міс Маунтджой – шпигунка!

– Але продовжимо далі. В останній день свого життя злодій Бонепенні вирішив зупинитися в «Тринадцятьох селезнях». Молодий глупак – гаразд, уже не молодий, проте глупак – примудряється допустити, щоб із нього випустили дух. Я одного разу сказав містеру Твайнінґу, що хлопчак недобре кінчить. Не знаю, чи варто мені зауважувати, що мій прогноз був вірним. Від цього парубка завжди відгонило сіркою.

Але менше з тим. Невдовзі після того, як Бонепенні переставився на той світ, його номер у готелі обшукало невинне дівчатко, ім’я якого я хтозна чи наважуся промовити вголос, проте яке нині сумирно сидить переді мною, шарпаючи дещо в кишені, що навряд чи може бути чимось іншим, ніж декотрим клаптиком паперу відтінку мармеладу з Данді, на якому надруковані портрет її покійної величності королеви Вікторії й контрольні літери «ТЛ». Quod erat demonstrandum. Що й треба було довести.