Джеймс Паттерсон - Виклик
З цими словами він стискає зубами дихальний мундштук і, наче спецназівець ВМС США, опускається в затоплений машинний відсік. Я натомість якусь мить стою наче в коматозному стані, а потім до мене доходить, що треба ж виконувати роботу. Підступивши до ручного насоса, я заходилася качати. Та чомусь мені здається, що я марно стараюся.
Єдине, що може врятувати нас, — це якщо Джейк негайно знайде пробоїну. І швидко її заглушить.
Інакше родина Данів потрапить до книги рекордів Ґіннеса під заголовком «Найкоротший сімейний відпочинок».
Розділ 15
— А де дядько Джейк? — питає Керрі. З бригади цеберконосіїв вона першою зайшла до пасажирського відділення. З-за її спини визирали Марк та Ерні. Давно вже я не бачила у них такого настрою єднання й наміру разом щось робити.
— Він у трюмі, намагається нас урятувати. Дай Боже, щоб це йому вдалося, — відповідаю я і показую на люк. — А ми тим часом будемо відкачувати воду.
Я вишикувала дітей ланцюжком — від каюти до палуби. Пояснюю, що так буде найкраще. Я черпатиму воду, передаватиму відро Ерні, той передаватиме його Керрі, Керрі — Маркові, а Марк виливатиме воду за борт.
Простіше не буває. Як я інколи висловлююся в операційній, напучуючи практикантів, «це ситуація типу ІДЗ, тобто І Дурню Зрозуміло».
Але ж ні!
Ледве ми розпочали, як відразу ж почулися нарікання. І родинна гармонія враз зламалася.
— Ерні! Тримай рівно відро, коли передаєш його! Невже так тяжко зосередитися? Ти увесь час розливаєш воду, — невдоволено бурчить Керрі.
— На себе поглянь, Керрі! Не барись! Швидше включайся в процес! — підганяє її Марк.
— Хто б казав! Озвався обкурений! — парирує вона.
— Зате я не маю суїцидального комплексу!
— Марку, може, ти стулиш пельку, га? — підхоплює Ерні.
— Ти у мене допросишся, малий гівнюче!
Не встигла я й оком змигнути, як Ерні бере повне відро води і, оминаючи сестру, вихлюпує його прямо в лице Марку.
— Ой, знову вода розлилась, який жаль! — уїдливо констатує він.
Він почав був реготати з власного жарту, аж раптом — геп! Марк стрибає з верхньої сходинки вниз, налітає на Ерні й обхоплює його рукою за шию. Ерні намагається вивільнитися, і вони обидва починають несамовито борюкатися туди-сюди. Мій конвеєр «ІДЗ» для вичерпування води офіційно перетворюється на борецький ринг із вільним входом для глядачів.
— Зараз же припиніть! — волаю я, намагаючись розтягнути хлопців. Але сама стаю жертвою своїх миротворчих зусиль і падаю додолу. Мені з ними не впоратися: вони зчепилися всерйоз.
До речі, а де це Джейк? Хвилиночку, де Джейк? Чому його й досі немає — великий знак питання?
Розділ 16
Хутко повернувшись до люка, я не бачу нічого, крім холодної води, яка все прибуває. Я втратила відчуття часу, але Джейк пробув у трюмі ось уже кілька хвилин. Чи надовго йому вистачить повітря в легенях? Бо в нього ж трубка, а не акваланг. Не знаю, що й гадати.
«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», — промайнуло у моїй голові.
Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум
негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.
Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?
— Щось він там аж надто довго, еге ж? — мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.
Я мовчки киваю, і ми всі витріщаємося на люк, чекаючи, коли з'явиться Джейк, щоб хапнути ковток свіжого повітря. Тим часом я вперше помічаю, що вага прибулої води починає гальмувати хід яхти. Таке враження, нібито океан поволі засмоктує нас у свої глибини.
Краєчком ока я бачу радіо та пригадую Джейкові слова про аварійний радіоканал. «Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися», — сказав він. А я й не хочу знати.
Джейку, де ти? Мерщій виринай! Будь ласка, виринай і зроби ковток свіжого повітря. Благаю тебе!
Раптом у люку завирувала вода. Спочатку звідти показалася рука, потім голова, а потім — і ввесь Джейк.
Він поволі спинається на ноги в камбузі. На ньому маска і трубка. І більше нічого.
— Що сталося? — питаю я його. — І де твій одяг?
— Наразі слугує затичкою в шлангу, — відповідає він.
Я отетеріло мотаю головою.
— Що-що?
— Уся причина в шлангу, що подає забортну воду для охолодження двигуна. Не питай мене, чому він репнув, але саме це й сталося, тож мені довелося скинути з себе все, щоб припинити течу. Щойно ми вичерпаємо воду, я придумаю якусь більш надійну латку.
Це добра новина. Ні, це просто потрясна новина! Однак у мене з голови ніяк не йде одна думка.
— Е-е-е… Джейку…
— Що?
— Ти голий.
Він обдивляється себе.
— Ага, і дійсно голий, — каже він, зніяковіло посміхаючись. — Утім, ти ж лікар і тому все це багато разів бачила раніше, еге ж?
— Я маю на увазі дітей.
— Що тут такого? Я теж не раз таке бачила, — озивається Керрі та вперше за день осміхається.
— Он як? — відказую я і сама не можу втриматися від посмішки. — Якщо так, то чому ж ти стоїш вилупивши очі?
Керрі береться рум'янцем, Ерні та Марк починають кепкувати з неї, а Джейк хапає у мене з рук відро і прикривається.
— На цій оптимістичній ноті я покину вас і піду вдягнуся, — проголошує він.
Розділ 17
Виявляється, не можна просто так узяти і швиденько вичерпати з яхти п'ятсот галонів холодної морської води. Тут треба добряче упріти.
Решту дня і ввесь вечір я, діти та Джейк тільки тим і займалися, що цебро за цебром виливали воду в океан. Ми терпляче чекали, що невдовзі запрацює електронасос у машинному відсіку й полегшить нам роботу, але так і не дочекалися. Джейк припускає, що двигун теж надто мокрий і тому запустити його наразі не вдасться.
Наші тіла ниють з ніг до голови. Ми так потомилися, що коли нарешті вичерпали всю воду, в Ерні, Марка та Керрі тільки й стало сил, що побажати мені на добраніч.
Не маючи сил навіть повечеряти, вони зморено плентаються до своїх ліжок і, мабуть, засинають, заледве встигши торкнутися подушки.
Я б теж заснула, але мені не дає спокою те, що Джейк і досі ішачить у трюмі в машинному відділенні. Треба ж йому змайструвати на дірку в шлангові латку надійнішу, аніж його одіж, я правильно кажу? Сподіваюся, він упорається з цією проблемою.
Нам усім випав жахливий день, але Джейкові дісталося найважче. Йому довелося спочатку рятувати Керрі, а потім яхту. Відтепер він наш герой. І я просто не маю морального права спати, доки він не скінчить ремонт.
Окрім того, тут, на палубі, так хороше! Над головою багато-багато зірок. У небесах урочисто і тихо. Мені пригадуються ті часи в дитинстві, коли я ходила до католицької церкви, і я промовляю кілька подячних молитов.
Потім, затишно закутавшись у довгу ковдру з прорізом для голови, я відхиляюся на м'яку спинку лавиці, встановленої за штурвалом, і починаю розглядати сузір'я за сузір'ям. Оріон, Ліра, Кассіопея. Мої очі натрапляють на Великий Віз, і я не можу стримати посмішки, водночас і радісної, і сумної. «Знаєш, манюню, фактично Великий Віз — це не сузір'я», — багато разів повторював батько, коли мені було вісім чи дев'ять. Він або забував, що вже розказував мені про це, або хотів, щоб я запам'ятала. «Це просто скупчення зірок, або астеризм, — пояснював він, щоразу майже по складах повторюючи останнє слово. — Це означає, що Великий Віз є лише частиною більшого сузір'я».
Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.
«Усі ми, — вів далі він, — по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».
Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.
Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.
Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.
Розділ 18
— Ось де ти, — каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.
