Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Сім’я — це ніби дитяча мозаїка, купка деталей з виступами в потрібних місцях, які доповнюють тебе, і ти стаєш цілим. Батько мені для цього не потрібен.

Тепер, коли я це зрозуміла, мені не лишалось нічого, окрім як сховати правду глибоко в серці, туди, звідки її ніхто не дістане. Зрештою, ми самі вирішуємо, чи варто вірити в таку правду.

31

АБІ

Листопад

Шини захрустіли на гравії: ми під’їхали до мого будинку. Відтоді як Ентоні розповів про звинувачення на його адресу в тому, що він удає з себе офіцера поліції, ми не обмінялись ані словом. Кожний поринув у свій власний світ.

— Я до Стоуксів, — повідомила я, щойно машина зупинилась.

— Нащо?

— Джен нас обманула. У Дерека світилося, я маю з ним поговорити.

Ентоні шумно видихнув, потер лоба.

— Маю їхати додому, подивитися, як там мама. І зателефонувати начальнику поліції. Це може почекати до завтра?

Я похитала головою.

— Не знаю, що тепер буде. Ґевін уже до всіх дістався. Маю його зупинити.

— Усе буде добре. Я допоможу.

— Усім не допоможеш, Ентоні.

Я хотіла вже вийти з автівки, та він торкнувся мого ліктя.

— Ви точно не хочете, щоб я поїхав з вами?

Його очі уважно, стривожено дивилися на мене.

— Абсолютно. Вам же треба зателефонувати начальникові. Я впораюсь.

Я вийшла, зачинила дверцята й попрямувала до власної машини. Ентоні й так довелося зі мною повозитись. Упораюся сама.

Ніч поступово огортала землю чорнильними шатами. Дорога була порожня, тільки іноді проїде якась автівка, на мить осяявши темне небо променями фар. По боках тягнувся нерівний ряд дерев, і тільки помаранчеві ореоли ліхтарів розривали густу тінь.

На вулиці, де жили Стоукси, я вимкнула переднє світло. Машину поставила віддалік, за кілька будинків. Тихенько зачинила двері та пірнула в темінь, що огортала будівлю.

Знайшла навпомацки засув на воротах — він одразу піддався — і, огинаючи подвір’я, шльопаючи підошвами по мокрій траві, попрямувала до чорного входу.

Легенько постукала.

Відчинив Дерек. Виглядав жахливо. Обличчя біле, тільки під почервонілими очима виступили темні кола. Одяг так і висить на висохлому тілі. Від нього тхнуло кислим, ніби він кілька тижнів не мився.

— Доброї ночі, — промовив він зовсім без емоцій і обернувся.

Я пішла за ним.

Він саме грав у відеогру на величезному телевізорі. Це була одна з тих ігор, де героя показують від першої особи, ніби його ж очима. У руках персонажа була снайперська гвинтівка. Він сидів на краю скелі, наставивши приціл униз, на купку зомбі, що ричали.

— Дереку, — почала я. — Нам треба поговорити про Олівію.

Відповіді не було. Він не зводив очей з екрана.

— Я знаю, що ти батько дитини.

Насправді це була тільки здогадка, та Дерек натиснув на паузу і якусь мить просто сидів. Голова повисла, ніби заважка для шиї. Ніщо не порушувало тиші, окрім його уривчастого дихання.

— Чого ви хочете? — прохрипів він.

— Це ти штовхнув Олівію?

Дерек ураз обернувся, втупився в мене величезними очима, і я побачила, що в них стоять сльози.

— Що?! Ні! Я кохаю її! — Він захитав головою, закліпав очима. — Кохав.

— Але ж дитина від тебе, правильно?

Він кивнув.

— Ти знав, що вона вагітна?

Я сіла поруч на крісло, оббите коричневою шкірою, — таке саме, як і в Дерека. Сіла впівоберта, щоб бачити його обличчя.

Він опустив джойстик на консоль, що стояла між двома кріслами.

— Так. Вона мене повідомила тоді, на барбекю. Я не знав, що й казати. Я тоді випив трохи пива, тож, мабуть, у голові помутилось. Це був... шок. Просто ми були обережні, розумієте?..

— А Тайлер знав?

— Я не в курсі. Вона так і не сказала. Вони вже розсталися тоді.

— Вона пішла від нього?

— Начебто так.

Я так і заклякла на місці. Тайлер не казав, що вони розійшлися. Або казав? Я похитала головою. Пам’ять підводила.

— Чому вона нікому не казала, що ви разом?

— По-перше, через Тайлера: не хотіла завдавати йому болю. Та й Медісон... Я все чіплявся до неї. Розумієте, мені дуже не подобалось, що з цього треба робити секрет. А коли вона сказала, що вагітна, я... — Він зронив голову на руки та заплакав беззвучно, тільки видно було, як здіймаються й опускаються судомно плечі. Я дивилась на нього й відчувала, що розчарована. Мені хотілось побачити в ньому вбивцю. Та хіба можна запідозрити людину, зламану горем?

— Ти ж знав, що вона шукає свого батька? Чому не зупинив її?

Він витер очі.

— Це була не моя справа — її. Та й не став би я казати їй, як жити.

Не знаю, чи він натякав на мене, проте ці слова стрілою ввійшли в серце. Біль проштрикнув мене, я затремтіла всім тілом.

Помовчавши хвилину, спитала:

— Чому ти нічого не розповів поліції?

— Я дав свідчення.

— Але не сказав, що це твоя дитина!

— Це нічого не змінило б! — На тлі яскравих кольорів екрана лице в нього було майже сіре. — І я дивився «CSI» [9]. Я ж не тупий. Вони б подумали, що це я на неї напав, а це не так.

Я не зводила очей з телевізора, де так і завмер гвинтівочний приціл.

— Як вона взагалі дізналася про Ґевіна? — спиталась нарешті.

— Познайомилась із цією дівчиною на виїзді, Кендалл. Вони схожі як дві краплі води, тільки Кендалл несповна розуму. Просто ку-ку. Так от, вона запросила Олівію до себе, сказала, що Ґевін хоче з нею познайомитись. От тільки виявилось, що вона сама все влаштувала. Може, хотіла підставити Ґевіна. Я ж кажу, несповна розуму. Постійно інтригувала, ховалася від усіх. Ми тоді приїхали, а в них журналісти! Це якось дивно.

Я згадала про напруження, яке відчула між Кендалл і Ґевіном. Що й казати, стосунки з батьком у дівчини не склалися.

— А за тиждень Ґевін сам зателефонував Олівії, запропонував пообідати. Я відвіз її в Лорелвуд — вони мали зустрітися там у перекусній — і лишився чекати в машині. А тоді побачив Кендалл. Вона тихенько підійшла до вікна й дивилась собі, як вони розмовляють. Потім повернулася в машину і так і сиділа там, дивилась на ту перекусну. Кілька хвилин посиділа й поїхала.

— Отже, вона приїхала слідом за Ґевіном?

Дерек кивнув.

— Ти сказав Олівії?

— Так. Пізніше.

— І як вона відреагувала?

— Розповіла, що Кендалл якийсь час лежала в лікарні, бо хотіла накласти на себе руки. А ще лікувалася від наркозалежності. Кажу ж, ку-ку.

— Поліції ти про це казав?

— Звісно. — Здавалось, його дратує, що я про таке питаю. — Сказав, щоб поговорили з Кендалл. Подумав, може, це вона штовхнула Олівію, розумієте? Чолов’яга, який мене допитував, сказав, що мені зателефонують, але ніхто так і не подзвонив.

Ця думка розплавленою ртуттю затікала мені у свідомість. Може, це Кендалл надіслала ті фотографії? Тинейджерка з нестабільною психікою приревнувала батька до іншої доньки. Ті написи виведені наче дитячою рукою, та й слова скрізь ті самі: «помри», «убити», «стерво». У цьому є певна логіка, якщо можна так сказати.

Я підвелася, підвівся й Дерек.

— Вона... Вона справді вже не прокинеться?

Голос у нього був стомлений, слабкий. Мене аж зсудомило. Я похитала головою.

— Так. Її мозок уже не працює. — Ці слова сотнею ножів роздирали горло. Я вперше вимовила це вголос. Уперше впустила в душу правду. — Лікарі підтримують у ній життя заради дитини. Тепер усі зусилля зосереджені на цьому.

— Дерек схлипнув, і я кинулась до нього, обійняла.

— Вона... буде?..

— З дитиною все добре, — запевнила я. — Це дівчинка. Вона абсолютно здорова й дуже швидко росте.

Він відвернувся від мене, підійшов до крісла та враз осів безвільно, наче купа білизни. Його риси ніби оголилися, лице стало кутасте.

У запалих очах був біль.

— Можна мені її побачити?

— Дереку, це твоя донька. Можеш не питати.