Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Ах ти ж тупа сука. Ти знати не знаєш, що ти накоїла.

Сара відсахнулася, біла немов полотно. Я ніколи так з нею не розмовляла, навіть підлітком. Я взагалі не вміла злитися, усе тримала в собі.

— Я так і не сказала Ґевінові, що лишила дитину. Якщо Олівія вирішила з ним поговорити, якщо він її побачив...

Я схопилася за горло, відчуваючи, як стискає свої залізні пальці страх. З такою людиною, як Ґевін, краще не зв’язуватися.

— Якщо він упізнав у ній свою доньку... він здатний на все.

18

АБІ

Листопад

Для того щоб узути кросівки, я мусила покликати на допомогу всю свою силу волі. Утома валила з ніг, та я знала: біг поверне мене до життя.

Ще не розвиднилось. Грюкнувши дверима, я пірнула в холодну вранішню імлу. Гучно відбивались від тротуару мої кроки. Думки линули суцільним потоком.

Олівія знала, чия вона донька.

Гнів на сестру пожирав мене зсередини, каменем лежав на серці. Одне необережне слово — і я виплесну на когось увесь цей біль.

Може, вона захотіла з ним побачитися. Може, це він надсилав їй ті фотографії. Може, це він убив Олівію, виконав погрози вісімнадцятирічної давнини.

Страх не відпускав мене, я була впевнена: він доклав руку до її падіння. А винна в усьому Сара, адже це вона розповіла Олівії, де шукати.

Я познайомилася з Ґевіном Монтґомері у кафе-морозиві, де підробляла влітку продавчинею морозива. Його дівчина, Кассандра Вінтерз, навчалася зі мною в одній школі, на кілька років старша за мене. То була життєрадісна красуня, королева випускного балу, донька багатих батьків, чий новенький маєток пишністю скидався на замок. Усі знали, що вона зустрічається з дуже симпатичним студентом із Сіетла.

Я й сама бачила їх у місті, тож одразу впізнала його, коли він замовив кульку ванільного морозива. Потім він став заходити регулярно, і я спіймала себе на тому, що часто про нього думаю. Вабило його не солодке, це я зрозуміла одразу.

Ці спогади були гіркі на смак, здавалося, мене зараз знудить, та я не противилася думкам.

Дзвоник на вході в кафе-морозиво коротко задзеленчав.

— Зачинено! — прокричала я, не підводячи очей і не припиняючи натирати липку підлогу.

— Радий це чути.

Голос був глибокий, грудний, дуже дорослий.

Я скинула голову. У дверях стояв Ґевін.

— Що, не набридло ще ванільне морозиво? — піддражнила я.

Він засміявся, закинувши голову.

— Смішна ти, Абі. Я прийшов не по морозиво.

Він підійшов ближче, став просто переді мною. Був високий на зріст, я на його тлі почувалась дитиною. Від нього так і віяло владою. Він ніби заповнював собою приміщення. Від цього бувало трохи моторошно. Але він так дивився на мене...

Я притулила швабру до стіни, стала руки в боки.

— Чому б тобі й справді не спробувати інший смак? Він позирнув на мене, звівши брову.

— Може, і спробую. — І підсунувся ближче. — Я все думав про тебе.

— Значить, мав коли думати. А я думала, це в моєму житті нічого не відбувається. Я ж проста дівчина з Портедж-Пойнта.

— Ти себе недооцінюєш. Ти чудова, а ще, я впевнений, дуже розумна.

— Говориш, як моя старша сестра. «Абі, ти така розумна. Може, підеш на юрфак?» — передражнила я.

Ґевін засміявся.

— А ти хочеш бути юристкою?

— Ні, не те щоб. Просто сестра хоче, щоб я вивчала право, бо тоді я завжди матиму постійну роботу.

— А ти чого хочеш?

Я знизала плечима й потягнулася за шваброю, засовала нею по підлозі. Я хотіла того самого, чого хочуть більшість дівчат: щоб мене любили.

Він подався вперед, накрив своїми губами мій рот.

Від несподіванки я випустила швабру, але його не відштовхнула. Гарячі долоні лягли мені на талію.

Я крізь сорочку відчувала жар його шкіри.

— Чекай!

Я схопила його за руку й потягнула в підсобку, де зазвичай рахували після зміни виторг. Різномасті монети й купюри так і лежали на столі.

Він цілував мене, запустивши пальці мені у волосся, потім слизнув під сорочку. Я відчувала, як напнулися його штани. Розстібнула на ньому ремінь, собі задрала спідницю.

Одним рухом він перевернув мене, і я опинилась спиною до нього, спершись на стіл. Тоді я сама спустила трусики і розставила ноги, допомагаючи йому рукою. Мене переповнювало почуття тріумфу. Ще б пак, відбити хлопця в Кассандри Вінтерз! Отже, гроші можуть далеко не все. Маю і я свою владу.

Від того вечора ми зустрічалися десь раз на тиждень. Інколи він приходив у кафе після закриття. Ми ходили на пляж. Єдине правило: він заборонив мені йому телефонувати. Пообіцяв, що кине Кассандру, але не одразу, бо в неї нещодавно помер дідусь.

Одного вечора, зачинивши кафе, я знову побачила його перед собою. Він стояв, спершись на автівку, і посміхався своєю диявольською посмішкою.

— Пікнік на березі моря?

У його руках і справді був плетений кошик.

Ми заїхали на край пляжу, вийшли з машини і сховалися в невеличкій піщаній затоці. Він кинув на землю світло-жовтий плед, потягнув мене вниз, осипаючи поцілунками. Я тремтіла всім тілом, між ніг забігали мурахи. Від місяця в повні падала на воду срібляста доріжка. Танцювали хвилі, пестили берег біля наших ніг.

Я розуміла, що закохана в нього. Та коли з’ясувалось, що я вагітна, наші стосунки погіршилися. Мені вже було відомо, на що він здатний заради кар’єри.

І все-таки я чекала на нього біля гольф-клубу, причаївшись на стоянці. Наші погляди зустрілись, коли він прямував до машини. Попри все, що знала про нього, я мала надію, що цього разу він чинитиме гідно.

Він грубо схопив мене за руку, кинув на сидіння автівки.

— Абі, що ти тут робиш? — проричав крізь зуби. — Я ж казав, що прийду сам.

— Мусила з тобою поговорити, — твердо відповіла я.

— Про що?

— Ґевіне, я вагітна.

Здавалося, він розгубився. Красивим обличчям пробіг страх. Він був наче загнаний звір.

— Я думав, ти на таблетках.

— Так і є!

— Чорт забирай.

Він стискав кулаки й знову розпускав пальці. Його риси заклякли.

— Розберися!

Промовивши це, він потягнувся через мене, відчинив двері.

— Я не можу зробити аборт! — закричала я, удаючи, що не розумію натяку.

Тепер він заговорив глузливо.

— Яка з тебе мати? Уся така неврівноважена, постійно на емоціях. Продавчиня морозива, яка й досі живе в сестри. Ти собі не можеш дати раду, що й казати про дитину!

Я просто дивилася на нього, не в змозі вимовити ні слова. Він висловив усе, як є, я й сама була про себе такої ж думки. Але аборт? Я розтулила була рота, проте Ґевін схопив мене за лице і так стиснув, що на очі навернулися сльози.

— Ти хоч розумієш, як це, у біса, недоречно? — прохрипів він. — Я, може, стану сенатором. Навіть губернатором! Я не дозволю якійсь там сучці все зіпсувати. Не дозволю!

Він із силою відштовхнув мене, витягнув із внутрішньої кишені чекову книжку. Виписав чек, сунув мені в руки. Я взяла, бо не знала, що ще можна зробити.

— Я не жартую, Абі. Якщо ти надумаєш мені заважати, уб’ю тебе й дитину!

І він знову потягнувся через мене й відчинив двері.

На цей раз я вийшла з машини.

Я зробила, як він казав. Записалась у клініку. Та, дивлячись у вестибюлі на інших дівчат, просто не бачила себе серед них. Довести задумане до кінця мені так і не вдалося. Адже я з десяти років жила з відчуттям, що мама мене покинула. Це був мій шанс стати кращою матір’ю, ніж вона.

Ґевін не мав знати, що я вирішила залишити дитину. Я прекрасно розуміла, що означають його погрози, бачила, як він розправлявся з тими, хто перейшов йому дорогу.

Тому передусім отримала за чеком величезну суму.

Так, це було нечесно, але я прийняла від нього гроші та сказала, що зробила аборт. Натомість витратила все на університет і купівлю житла. Виростила доньку — свою доньку — хорошою дівчинкою, бо знала: з хорошою дівчинкою нічого поганого не станеться.