Джеймс Паттерсон - Виклик
І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.
Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?
Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.
Розділ 43
Проте я таки й далі вигукую їхні імена.
Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.
Мамо!
Це Ерні — значить, він живий.
У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.
Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.
Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.
— Ти в порядку? — питаю я Ерні.
— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?
Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.
— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.
Одначе він недовірливо дивиться на мене.
— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.
— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.
— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!
Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.
Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально
кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.
— Ось так краще, — кажу я Ерні. — А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.
— Ні, мамо, зі мною все гаразд.
— Точно?
— Точно.
Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.
— Ні, поки що не бачив, — хитає він головою. — А ти не бачила дядька Джейка?
— Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.
І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.
Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!
— Не турбуйся, мамо, — заспокоює він мене. — Все буде добре, обіцяю.
Мені захотілося плакати.
Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.
Розділ 44
Ні фіга собі! Що то було?!
Керрі моргнула і розплющила очі — і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову — і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.
Керрі не почувалася щасливою, але їй таки дійсно поталанило. Просто неймовірно поталанило. Сталося так, що вона лежала непритомна, щокою на краю жилета. Ще хвилина-дві — і вона б загинула, якби її голова потрапила у воду.
Спочатку Керрі не могла збагнути, де вона. Навіть коли побачила за десять футів від себе Марка. Вона збагнула лише, що її брат потребує допомоги.
Як і вона, хлопець знепритомнів унаслідок вибуху на борту «Родини Данів». Але, на відміну від сестри, він і досі не отямився.
Напружуючи всі свої сили, Керрі попливла до брата. І з кожним помахом руки до неї поверталися спогади. Ось Джейк ганяється за ними по всьому човну… ось він кидає їх одного по одному за борт… матінка шубовснула у воду останньою… Чи ні? Стоп — а вона упала у воду чи не упала?
Після цього все довкола змеркло. Дівчина й досі не могла второпати, що ж сталося. Може… Ой, а де ж човен? І де решта родини?
— Марку! — гукнула вона, підпливаючи до брата. — Отямся, отямся!
Але він не відповідав. Керрі вхопила його за жилет і почала ляскати по щоках.
— Ну ж бо, Марку, давай оговтуйся, кому кажу!… Це дуже важливо, прокидайся! Чуєш чи ні, бовдуре?!
Нарешті очі його розплющилися і набули осмисленого виразу.
— Що сталося, га? — спитав він отетеріло. — І що тут коїться?
Керрі й сама досі до пуття не знала.
— Мабуть, стався вибух, — сказала вона.
Марк роззирнувся, оглядаючи залишки човна, які все ще палали й чаділи. Його волосся було обсмалене, а на лобі виднілося велике садно, з якого точилася кров. Одначе сарказм його залишився незмінним.
— Ой, та що ти кажеш? Правда?
«Краще б я не приводила тебе до тями», — хотіла сказати Керрі, але цієї миті вони обоє повернули голови.
— Ти чула? — спитав Марк.
Керрі кивнула.
— Це матінка.
Почувся також іще один голос. Дякувати Богові, то був Ерні! Ніколи в житті не раділа так Керрі, зачувши голос свого зазвичай аж надто балакучого й осоружного братуся.
Марк і Керрі загукали до Кетрін та Ерні й попливли до них, продираючись крізь ядучий дим та уламки човна.
— Агов, сюди! — відгукнулася матір. — Ми тут!
Іще одна хвилина квапливих зусиль — і нарешті всі Дани зібралися докупи у воді. Всі, окрім Джейка.
Розділ 45
— Погляньте! — скрикнув Ерні, показуючи рукою. — Ген там! Та погляньте ж ви всі он туди!
Проте дим і досі висів усюди, як густий туман. І тому важко було щось чітко побачити. Аж тут дмухнув вітерець, і всі зрештою побачили те, що угледів Ерні.
То був Джейк. Він перебував від них на відстані ярдів у сорок-п'ятдесят.
— Дядьку Джейк! — гукнула Керрі.
Але їм ураз стало ясно — до болю ясно, — що від нього марно чекати відповіді. Він непорушно лежав лицем у воді, широко розпростерши руки. То була типова поза утопленика. Кетрін забило подих. Ні, Господи, ні!
Марк негайно перебрав на себе роль командувача.
— Ви удвох залишайтеся тут, — сказав він, звертаючись до Ерні та Керрі. — А я притягну дядька Джейка.
І він відчалив від щільного чотирикутника, утвореного у воді їхньою родиною.
— Е, ні, стривай, я теж попливу, — заперечила Керрі, пригадавши, як Джейк урятував її у перший день їхньої подорожі.
— Гаразд, — погодився Марк. — Але давай хутчіш.
І вони попливли. Марк швидко, а Керрі — іще швидше. Колись вона встановила рекорд школи у плаванні вільним стилем на дистанції п'ятдесят метрів. Тому недивно, що вона першою добралася до Джейка.
І відразу ж ледь не пожалкувала. Його руки та ноги — принаймні ті їхні частини, які бачила Керрі, — були сильно обгорілими. З опіків точилася кров. Його обдерта червона шкіра вкрилася пухирями, як фарба під паяльною лампою. Керрі стало зле.
Долаючи нудоту, вона спробувала перевернути Джейка на спину. Але він був для неї заважким. Та в цей момент підоспів Марк і заходився допомагати сестрі. Спільними зусиллями їм нарешті вдалося перевернути дядька горілиць.
— Марку, він не дихає, еге ж? — спитала Керрі тремтячим голосом. — Він мертвий, Марку.
Марк розстебнув дядьків жилет і приклав вухо до його грудей.
— Ударів серця не чути. Може, вони надто слабкі?
Керрі заклякла на місці. Вона перелякалася до смерті, її наче паралізувало від страху. І тут у її голові пролунав голос із минулого. То був голос інструктора зі штучного дихання. Усі члени команди плавців з їхньої школи мали пройти підготовку й отримати відповідну довідку.
Це було давно, але Керрі чітко все пригадала.
— Підніми йому голову, Марку! — сказала вона братові. — Я знаю, як робити штучне дихання. Треба спробувати.
Марк підхопив дядькову голову за шию, а Керрі нахилила її так, щоб відкрилися дихальні шляхи. Затиснувши йому ніздрі, вона притиснулася ротом до рота Джейка і почала вдихати в нього повітря.
Раз, два, три…
— Нумо, дядьку Джейк! — благала Керрі між вдихами. — Давай!
Минуло півхвилини, не менше. Керрі втомилася, її легені боліли від незвичного напруження. Але вона й не думала здаватися.
— Чорт забирай, дядьку Джейк! Дихай! — закричала вона.
І він почав дихати. Попервах слабко, потім — дужче. І нарешті його дихання повернулося до норми.
Очі його були заплющені: він і досі був непритомний. Але з того світу вже повернувся.
Марк про всяк випадок знову притулив вухо до дядькових грудей. Почувши, що його серце б'ється досить сильно і регулярно, він викинув угору руку зі стиснутим кулаком.
