ПО-ЛЮДСЬКОМУ - Оповідання
А мені і сміх, і досадно: не витримав я - кажу йому:
«Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці - чи про кого розказуєш - і живуть по-людському, а нам воно не личить…»
«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»
«Люди, та не такі…»
«А які ж?»
«Мужики».
«Ну, так що?»
«А те, що не для нас усі тії витребеньки…»
Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:
«Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»
«А скажу…»
«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»
Крутнувсь - і пішов.
«Пожди, - гукаю за ним, - не сердься-бо». І не озирнувся.
«Прощавай, - відгукує, - ех, шкода, нема вчителя!»
Не хочеш говорити - вольному воля.
Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір'ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому - тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.
Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру - пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:
«Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»
Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.
«А, це ти, Максиме? - зрадів Карпо. - Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На їж і ти…»
Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.
«Я,- каже, - жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».
«Аякже, аякже»,- піддакую, щоб не гнівити вже його.
Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жахнувся.
«Та то дзигарі, - сміється Карпо, - клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б'є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».
Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.
«Що ж воно таке?»
«Термометром називається. Подивись - і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір - показує холод».
Чудасія!
«Нащо ж він тобі?»
«Як «нащо»? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, - майструю я ще коло стодоли, чую, - в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається - і голос по знаку. Прислухаюсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» - думаю собі, та й приступивсь до ліси.
«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! - кричить тесть. - Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».
«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» - сердиться Карпо.
«Опам'ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».
«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!»
«Що ти мені сказав?»
«Те, що чули».
«Та-ак?»
«А так».
«Ну, то бувай здоров, небоже!»
«Щасливо».
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов. А Карпо й собі надувся, мов індик.
«Йди, - каже, - під три чорти, обрид».
Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу - рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді - приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано - огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
«Правда, - каже, - дешево купив?»
«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».
«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
«Нема, - каже, - мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно - стук!
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» - питаю з порога.
«Ой лишечко, біда - коня вкрадено, чоловіка привезли п'яного, без пам'яті, ще й гроші у нього витягли - п'ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату - лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт - гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи - де?..»
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
«Обшукайте його, - раю, - скрізь, може, де знайдете».
«Нема, - каже, - я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам'яті викинуло!»
«Де ж це він начастувався?»
Чоловік той і розповів: «Їхав він, - каже, - до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь - хто його розбере, чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, - каже, - діло погане, вивів його з корчми, глип - аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди - шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»
«Давайте раду»,- благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль - хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…
Тільки я в хату - суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
Ere,- кажу, - отак наші по-людському живуть…»
Глянув він на мене - та так жалібно, аж за серце вхопив.
«Ні, - каже, - це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…»
«Хіба ж я не казав?»
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п'ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся - такий сердитий.
«Що, - каже, - пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер…»
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася - так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
«Маємо, - кажуть, - заступника… Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка…»
Навіть діти з-за тинів дражнять:
«Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, - думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день - од світання до смеркання - товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині… Он гляньте, - закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, - як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, - виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об'являючись синім димком з короткої люльки.
