Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос

— Чому?.. Чому?.. Чому?..

Тоді Перекладач сказав:*

__________

^{* — Текст незавершений!}

^{— Чому ти так кажеш? — запитує Монтал.}

^{— Бо він закінчується словами: «Тоді Перекладач сказав…»}

^{— Ні, — відповідає Монтал і якось дивно дивиться на мене: — Текст завершений.}

^{— Ти хочеш сказати, що ще десь є приховані сторінки?}

^— Так.

^— Де?

^{— Тут, — відповідає він, знизуючи плечима.}

^{Схоже, його потішає моє збентеження. Ураз він запитує:}

^{— То ти знайшов ключ до твору?}

^{Я замислююсь на якусь хвилю, а тоді невпевнено бурмочу:}

^{— Може, це вірш?..}

^{— А що значить цей вірш?}

^{Я відповідаю по хвилі:}

^{— Що істину неможливо пізнати розумом… Або що істину важко знайти…}

^{Монтал видається розчарованим.}

^{— Нам і так відомо, що Істину важко знайти, — зауважує він. — Цей висновок <i>не може</i> бути Істиною… адже в такому разі Істина була б <i>нічим</i>. А щось мусить бути, чи не так? Тож скажи мені: яка кінцева ідея, у чому полягає ключ до тексту?}

^{— Не знаю! — кричу я.}

^{Монтал усміхається, але усмішка його гірка.}

^{— Може, ключ — це твоя досада? — каже він. — Той гнів, який ти зараз почуваєш до мене?.. Чи та насолода, якої ти зазнав, коли уявляв собі, як розважаєшся з гетерою?.. Чи той голод, який ти відчував, коли я барився з їжею?.. Чи надто повільна робота твоїх кишок?.. Може, це і є єдині ключі? Навіщо шукати їх у тексті? Вони — у наших власних тілах!}

^{— Перестань гратися зі мною! — кричу. — Я хочу знати, як ця книжка пов’язана з віршем мого батька!}

^{Монталове обличчя набирає серйозного виразу, і він, немовби читаючи, проказує втомленим голосом:}

^{— Я вже казав тобі, що цей вірш написав Філотекст Херсонеський, фракійський письменник, який у зрілому віці жив у Афінах і відвідував Платонову Академію. На основі власного вірша Філотекст витворив ейдетичні образи «Печери ідей». На обидва ці твори його надихнули реальні події, що сталися в той час у Афінах, а саме — колективне самогубство членів секти, схожої на ту, що описана в книжці. Цей випадок справив на Філотекста сильне враження, він бачив у ньому доказ того, що Платон помилявся: що насправді ми, люди, вибираємо зло не через незнання, а підпорюючись внутрішньому пориву, чомусь недовідомому, що ховається в кожному з нас і чого не можна ні пізнати розумом, ні пояснити словами…}

^{— Але ж історія довела, що Платон мав рацію! — із запалом вигукую. — Люди нашої доби — ідеалісти, які присвячують себе роздумам, читанню та пошуку прихованого змісту в текстах… Серед нас багато філософів і перекладачів… Ми твердо віримо в існування Ідей, яких не можемо сприйняти відчуттями… Містами правлять найкращі з нас… Жінки й чоловіки працюють в однакових царинах і мають однакові права. У світі панує мир. Насильство цілковито викорінено і…}

^{Вираз Монталового обличчя дратує мене. Я уриваю свою емоційну промову й запитую:}

^{— Що таке?}

^{Глибоко зітхаючи, із почервонілими й вологими очима, він відповідає:}

^{— Це одна з тих речей, синку, які Філотекст задумав довести своїм твором: світ, який ти описуєш… світ, у якому ми живемо… наш світ… <i>не існує</i>. І, ймовірно, ніколи не існуватиме, — каже він і похмуро додає: — Єдиний світ, що існує, — це світ того твору, який ти переклав: післявоєнні Афіни, місто, виповнене божевіллям, екстазом та ірраціональними чудовиськами. Саме цей світ <i>реальний</i>, а не наш. Саме тому я попередив тебе, що «Печера ідей» впливає на існування світу…}

^{Я пильно дивлюся на Монтала. Здається, він говорить серйозно, хоч і всміхається.}

^{— Тепер я бачу, що ти справді геть божевільний! — кажу я йому.}

^{— Ні, синку. Пригадай лишень.}

^{Раптом усмішка його стає добротливою, так, наче ми ділимо з ним одне спільне горе. Він каже:}

^{— Пам’ятаєш, як у сьомому розділі Філотекст побився об заклад із Платоном?}

^{— Авжеж. Платон стверджував, що неможливо написати книжку, яка б містила всі п’ять ступенів пізнання. Але Філотекст засумнівався в цьому…}

^{— Саме так. Отож: «Печера ідей» — це результат їхньої суперечки. Завдання видавалося Філотекстові вкрай складним: як написати твір з усіма п’ятьма платонівськими ступенями пізнання?.. Якщо пригадуєш, перші два — прості: це ім’я, тобто назва речі, і визначення — наші слова, які стосуються цієї речі. Обидва вони є в будь-якому звичайному тексті. Але третій ступінь, образ, уже становив проблему: як створити образи, що не були би простими визначеннями, як надати форми істотам і речам поза писаним словом? Тоді Філотекст вигадав ейдезис…}

^{— Що? — не ймучи віри, перебиваю його. — «Вигадав»?}

^{Монтал киває із серйозним виразом.}

^{— Ейдезис — це Філотекстів винахід. Завдяки йому образи стали вільними, незалежними… більше не зв’язаними тим, що написано, — тепер їх обмежувала тільки уява читача… Якийсь розділ, наприклад, міг приховувати образ лева або дівчини з лілією!..}

^{Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.}

^{— Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис — це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…}

^{— Ні! — нетерпляче уриває мене Монтал. — Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос <i>із-поза</i> тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи <i>поза</i> твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..}