Остання босорканя - Карюк Сергій
— Навіть так? — здивувався Голота.
— Тільки так, — підтвердив Шлієркамп. — Нікого в світі так не ненавидять наші личаківські капуцини, як францисканців.
— Одвічні богословські суперечки? — поцікавився Голота.
Стримуючи посміх і похитуючи головою, цехмістер розповів. Цього разу богословські суперечки були ні до чого. Причина виявилася мирська й навіть трохи прозаїчна. Каменем спотикання стала... архітектура.
— Навіть так? — ще раз здивувався Голота.
— Точніше, будівництво. Тієї францисканської церкви, он її вершечок видніється, — хитнув підборіддям Шлієкамп. — Її поставили прямісінько на півдорозі до церкви капуцинів, і ті оскаженіли.
— Чому? — не зрозумів Голота.
— Це ж очевидно, Богуславе! Бо ж тепер віряни, що мали потрапити до капуцинів, завжди зупиняються у францисканів. Так їм ближче, — розкумекав Шлієркамп очевидні речі.
— А! Так це нова битва за душі й гаманці вірних? Мабуть, гроші, що раніше рікою пливли до капуцинів, тепер нагадують струмочок? — здогадався врешті ліценціат.
— У точку! Та ще й обмілілий. Францискани поставили посеред того струмка криницю і черпають звідти воду, — розвів руками цехмістр.
— Капуцинів можна зрозуміти. Це було підступно.
Шлієркамп саме відкрив рота, щоб відповісти, та не встиг. До гурту з дрючками приєдналися ще з п’ять капуцинів, а з іншого краю майдану вже сунули інші сутани — францисканці. Сторони протистояння побудували стрій і, вигукуючи прокляття, посунули одні на одного. Кілька секунд образ і лайок — і ченці кинулися одне на одного. Дрючки літали, ченці відчайдушно лупили одне одного й робили це з таким завзяттям, що однозначно доводило: божі люди звичні до цієї справи.
— Двадцять грошів — на францисканців! — оголосив Шлієркамп. — Сорок! — закричав він, коли вгледів, як вправно брати святого Фран-циска оточують ворогів.
— Якась війна авелів проти каїнів, — виголосив ліценціат, адже за всіма формальностями обидві сторони конфлікту вважалися братами, бо, як відомо, орден менших братів капуцинів виділився колись із великого ордену францисканців. Однак сьогодні на такі дрібниці брати не зважали — лупили одне одного, неначе сарацинів на святій землі.
— Приймаю парі, — погодився ліценціат. — Маю надію на отого капуцина, — він показав на величезного брата, що розмахував кулаками розміром із невеликий гарбуз.
Однак дізнатися, хто цього разу виграв у мономахії, так і не вдалося. На майдан висипало ще людей із дрючками. Уже з їхньої поведінки було зрозуміло — то не аматори, а професіонали. Вони швидко оточили ченців і взялися лупити їх, та так вправно і з задоволенням, що відразу стало зрозуміло — ці люди законні охоронці порядку.
— Ціпаки, як завше, все зіпсували, — скривився Шлієркамп, і Голоті довелося лише з ним погодитися. Львівські міські охоронці не любили, щоб хтось бив людей у місті, крім них самих. Цього правила ціпаки дотримувалися завжди, не відступаючи ні на крок.
Як тільки перші дрючки охоронців закону пройшлися по спинах ченців, ті кинулися в розсипну, як миші по коморі. За хвилину площа була такою, як і п’ять хвилин тому, — сонною і нецікавою. Ціпаки підійшли до високого чоловіка з довгим волоссям, що стояв на розі, схрестивши руки. Той кинув їм кілька слів, ціпаки мовчки почали розходитися.
— То хто? — зацікавлено спитав Голота.
— Осієвич, — оголосив Шлієркамп. — Личаківський ландвійт[9]. За порядком дивиться. Видно, він знав, що буде, тому й покликав ціпаків заздалегідь.
Високий Осієвич відірвався від стіни, на яку спирався, і, неспіхом перебираючи журавлиними ногами, наблизився до шинку. Сів за лаву поруч.
— Доброго дня вам, пане цехмістре! — відсалютував він Шлієркампу.
— І вам, пане Анджею! — відповів той. — Що, заспокоюєте ченців?
— Місяць посидять спокійно. Я надіюся, — похмуро кинув носатий ландвійт. — Одарко, пива! — крикнув він у темряву.
— Тримаєте Личаків у залізних рукавицях?
— Тримаю, бо ж мені тут такого, як у місті, не треба, — кліпнув совиними очима Осієвич.
— Якого такого? — вліз Голота в розмову.
— А то ви не знаєте... Може, усе через спеку цю? — витер Осієвич шию хусткою. — Нема вже сил її терпіти, — пожалівся ландвійт і жадібно схопив кружку пива, яку саме принесла шинкарка.
— У вас треба спитати, — обережно закинув Голота. — Ви ж за порядком слідкуєте...
— І в мене в Личакові тихо. А там, — махнув він рукою в бік міських мурів, — хай усі ті розумники розбираються, разом із тим крутієм возним Анчевським. — Чи ціпаки, чи оті бурмістерські циклярі, що ходять із зарозумілими мордами, таємничі, як підштаники старого бурмістра... Тільки нічого вони не розберуться, ті бовдури. Вони ж хіба міщан можуть настрахопудити.
— А ви б що робили? — запитав Голота, зовсім не розуміючи, про що веде ландвійт.
— Я? У баранячий ріг скрутив би й припинив би ці патякання! Бо ж, зрештою, у чому там розбиратися? Мруть собі люди і мруть. І що? Усі ми смертні, особливо в таку спеку! Он, як подивитися до монастирського шпиталю, так там щодня по десять виносять, — Осієвич блаженно заплямкав губами, відпиваючи пивну піну.
— Ну, про тишу на Личакові, то ви трохи прибріхуєте... Ваших різників-розбишак увесь Львів знає! — під’юджив Шлієркамп, підморгуючи Голоті. — Як отого Гаспара Лучківа, що різником у монастирі бенедиктинок. Який тиняється п’яний і смертним боєм людей б’є.
— Неправда! — почервонів Осієвич. — Гаспар, щоб ви знали, у Краківському передмісті орудує і до Личакова ніякого відношення не має!
— А Лейба? Що місяцем раніше йшов вулицею, а за ним люди з розбитими головами лежали, як снопи? — не зупинявся Шлієркамп. — А інші різники? Теж не ваші?
— Лейба? У колодках сидить, щоб ви знали! А мої, як ви кажете, різники — вдома, як миші, поховалися і надвір не виходять! Щоб ви знали! — закипів Осієвич.
— Це тому, що тіней бояться, вашамосць, — кинула несподівано шинкарка, з грудями, що ось-ось мали порвати сорочку.
— Яких іще тіней, Одарко? Кажу ж: тіні — то до Львова! — роздратовано проказав ландвійт і, швидко допивши пиво, встав: — А взагалі, тобі б менше різних дурнуватих історій розповідати, шинкарко. Усім би було легше. І тобі — теж! Ваше здоров’я, добродії. — Осієвич підняв шапку й пішов собі, роздратовано постукуючи дрючком по дорозі, доки не зник за рогом. Голота провів його очима, втопивши губи в пиво.
— Чого це він так розхвилювався? І що за тіні, Одарко? — затримав ліценціат повногруду шинкарку, коли ландвійт відійшов.
— А такі. Шепочуться люди... — хитнула своїм багатством Одарка й подарувала Голоті масну усмішку, — що тінь якась містом ковзає. А як бачать її, то і смерть чиясь близько... — неначе ненароком торкнулася вона Голотиної руки, що аж мурашки побігли по його тілу, і пішла собі за шинквас.
— Так у нас тут казки оживають? — Голота подивився вслід королеві-шинкарці. А коли повернувся до Шлієркампа, то побачив, що той уважно дивиться на нього своїми зеленими котячими очима.
— Та вони тут ніколи й не вмирали, Голото... Казки тут люблять.
— А правду?
— Правда в кожного своя.
— А яка ваша? — швидко запитав Голота. Шлієркамп зітхнув. Мить — і він із квітучого чолов’яги, що гримів своїм голосом, перетворився на втомленого діда.
— Моя правда в тому, що вмирає мій цех. Але не від якихось казкових тіней, а від того, що мої малярі сидять без замовлень. І без грошей.
— А партачі?
— Усі. Час такий. Усе занепадає. Усім важко. Якщо це й казка, то з не надто добрим кінцем для нас.
— Останнім часом я не люблю страшних оповідок, — завершив Голота. — Давайте, може, вирішимо всі мої спадкові питання та й по всьому? Зізнаюся, мені хочеться з цієї спекотної казки швидше поїхати.
— І мені, — зізнався цехмістер, укотре витираючи чоло хустиною й дістаючи папери.
Розділ 5
У якому Голота, немало дивуючись, сам потрапляє у казку
Львів. 24 серпня. 1768 рік. Середа
