Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос
— Утіху, — відказала вона.
Ця проста відповідь чомусь не збентежила Геракла Понтора. «Вона це визнала, — подумав він, трохи заспокоївшись. — Що ж, гаразд… Вона спромоглася це визнати!» До нього навіть повернулося самовладання, але дедалі більший неспокій змусив підвестися з ложа. Етіда теж підвелася, м’яко, немовби натякаючи, що візит добіг кінця. У кімнаті тепер також були Елея та кілька рабинь — Геракл і не помітив, коли вони зайшли. Усе це скидалося на якісь родинні збори. Елея підійшла до матері й ніжно її обійняла, немовби хотіла показати цим, що підтримуватиме її до кінця. Звертаючись і далі до Геракла, Етіда мовила:
— Те, що ми вчинили, важко зрозуміти, я знаю. Але, можливо, я зможу пояснити тобі це так: ми з Елеєю любили Трамаха більше за власне життя, бо він був єдиний чоловік, який у нас лишився. І саме тому, через нашу любов до нього, ми так зраділи, коли його обрали на ритуальну жертву, бо ж у цьому й полягало найпалкіше Трамахове бажання… а якої ще втіхи сподіватися бідній удові, як не задоволення найбільшого бажання єдиного сина? — Етіда замовкла, очі її блищали від захвату. Вона заговорила знову — тихим, лагідним, майже наспівним голосом, немовби заколисувала немовля. — Коли надійшла пора, ми любили його більше, ніж будь-коли… Присягаюся тобі, Геракле, ніколи я не почувалася матір’ю більше, ніж тоді, коли… коли занурила мої пальці в нього… Для мене це було таке саме прекрасне таїнство, як і його народження, — і немовби щойно відкривши найпотаємнішу свою таємницю й тепер прагнучи повернутися до звичної розмови, вона додала: — Я знаю, що ти не здатен цього збагнути, бо це те, чого не осягнути розумом… Ти мусиш відчути це, Геракле. Відчути, як відчуваємо ми… Ти повинен докласти зусиль… — ураз, мало не благальним тоном, вона скрикнула: — Перестань думати хоч на хвилю і віддайся відчуттю!
— Якому відчуттю? — відказав Геракл. — Тому, що його викликає те ваше питво?
Етіда усміхнулася.
— Так, кіон[67]. Бачу, тобі все відомо. Правду кажучи, я ніколи не сумнівалася у твоїх здібностях: я була певна, що врешті-решт ти нас викриєш. Так, ми справді п’ємо кіон, але це не якийсь чарівний напій: він просто перемінює нас у те, чим ми є. Ми припиняємо мислити й перетворюємося на тіла, що відчувають і розкошують. Тіла, яким байдуже, помруть вони чи будуть скалічені, які віддаються в жертву з тою радістю, з якою дитина отримує іграшку…
Він падав. Невиразно усвідомлював це.
Падіння ось-ось мало скінчитися, адже його тіло з примхливою впертістю рухалося прямовисно вниз, тимчасом як кам’янистий крутосхил Барафронської ями — урвища недалеко від Акрополя, куди кидали засуджених на смерть, — був похилий, подібний до внутрішньої частини жерла вулкана. Невдовзі його тіло зустрінеться з тим камінням; можливо, це вже відбувалося, поки він думає про це. Він удариться й покотиться вниз, певна річ, щоб ударитися знову. Руки йому не допоможуть: вони зв’язані в нього за спиною. Мабуть, доведеться чимало разів стукнутися об скелі, перш ніж він досягне дна, усіяного блідим, наче трупи, камінням. Але яке це все має значення, якщо його виповнює почуття жертовності? Добрий друг Тріптем, службовець Одинадцяти і його брат у вірі, проніс до в’язниці трохи кіону, як вони домовилися заздалегідь, і тепер священний напій давав йому втіху. Він — жертва, і помре за своїх братів і сестер. Він став цілопаленою офірою, одним із биків, що їх забивають для гекатомби. Він бачив, як його життя розливається по землі і як, подібно до цього, його братство, таємна спільнота вільних чоловіків і жінок, до якої він належав, поширюється, розтікається по всій Елладі й здобуває нових прихильників… Він усміхався від щастя!
Перший удар зламав праву руку, наче стеблину лілії, і знищив половину обличчя. Падіння тривало. Діставшись дна, маленькі груди розчавилися об каміння, прекрасна усмішка заклякла на дівочому обличчі, гарне світляве волосся розсипалося, наче коштовне каміння, і вся доладна фігурка прибрала вигляду зламаної ляльки.*
__________
<sup>* Це якийсь гротеск! Бридкий Менехм, помираючи, перетворюється на дівчину з лілією. Мене дратує до краю ця жорстока гра з ейдетичними образами.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Чому б тобі не приєднатися до нас, Геракле? — в Етідиному голосі бринів ледве стримуваний запал. — Тобі невідоме те безмежне щастя, що його дає звільнення від інстинктів! Ти перестаєш боятися, хвилюватись, страждати… Ти стаєш богом.
Вона замовкла й додала м’якшим тоном:
— Ми б могли… хтозна… почати заново… я і ти…
Геракл нічого не відповів. Він поглянув на них. Не тільки на Етіду — на всіх присутніх по черзі. Їх було шестеро: два старі раби (один із них, мабуть, Іфімах), дві молоді рабині, Етіда та Елея. Розгадник із полегкістю пересвідчився, що хлопчика серед них не було. Відтак спинив погляд на блідому обличчі Етідиної доньки й промовив:
— Ти страждала, чи не так, Елеє? Той твій лемент не був удаваний, як горе твоєї матері…
Дівчина нічого не відповіла, тільки дивилася на нього з безвиразним, як материне, обличчям. Тієї миті Геракл помітив, як подібні зовнішньо мати й донька. Він незворушно мовив далі:
— Ні, ти не вдавала. Твоє горе було справжнє. Коли наркотичне зілля перестало діяти, ти пригадала, адже ж так?.. Пригадала й не змогла цього знести.
Дівчина, здалося, хотіла щось відповісти, але Етіда випередила її:
— Елея ще дуже юна, і їй важко зрозуміти деякі речі. Тепер вона щаслива.
Він поглянув на них обох, матір і доньку. Їхні лиця були схожі на білі стіни, позбавлені розуму та почуттів. Геракл роззирнувся довкола: раби мали такий самий вигляд. Він зміркував, що марно й намагатися пробити вилом у цьому безпристрасному мурі незмигних поглядів. «Ось така вона, релігійна віра, — подумав розгадник. — Стирає з обличчя всі тривоги та сумніви, як то трапляється з недоумками». Він прочистив горло й запитав:
— Чому саме Трамах?
— Настала його черга, — відказала Етіда. — Те саме станеться і зі мною, і з Елеєю…
— І з селянами Аттики, — додав Геракл.
На Етідиному обличчі на мить з’явився вираз, подібний до того, із яким мати збирає докупи всю свою терплячість, намагаючись пояснити маленькому синові щось елементарне.
— Наші жертви завжди добровільні, Геракле. Ми даємо селянам можливість випити кіон, і вони вільні погодитися або ні. Але більшість погоджується, — вона ледь усміхнулася й додала: — Ніхто не може бути щасливим, якщо ним чи нею керує тільки розум…
— Ти забуваєш, Етідо, — відказав Геракл, — що я мав стати недобровільною жертвою…
— Ти нас викрив. Ми не могли допустити, щоби братство перестало бути таємним. Хіба ви не так само вчинили з моїм чоловіком, коли вирішили, що такі, як він, загрожують стабільності вашої пречудової демократії?.. Проте ми хочемо дати тобі останню можливість. Приєднуйся до нас, Геракле… — і раптом додала, немовби благаючи його: — Зазнай щастя бодай раз у житті!
Розгадник глибоко зітхнув. Мабуть, усе вже сказано, і тепер вони чекають від нього якоїсь відповіді. Твердим і врівноваженим голосом він почав:
— Я не хочу бути роздертим на шматки. Моє уявлення про щастя не таке. Але я скажу тобі, Етідо, що збираюся робити, і можете переказати вашому головному, хто б він не був. Я приведу вас до архонта. Усіх. Щоб над вами вчинили правосуддя. Ваша секта — незаконна. Ви вбили кількох афінських громадян і багатьох селян Аттики, які не мають нічого спільного з вашими безглуздими віруваннями… Вас засудять до страти й катуватимуть перед смертю. Ось це моє уявлення про щастя.
Він знову обвів поглядом кам’яні обличчя, що дивилися на нього. Відтак спинився на темних Етідиних очах і додав:
— Урешті-решт, як ти сама сказала, тут ідеться про відповідальність, еге ж?
Помовчавши, вона сказала:
