Остання босорканя - Карюк Сергій
.. .Коли знемігсь я, мов усі живі,
Бо врешті надійшла хвилина рання,
І задрімав, схилившись на траві...
— Задрімав він! Тьху. Усе життя дрімав і жив у вигаданому світі. Та його й малярі всі до одного зневажали. Усі знали, Кшиштоф був тюхтієм і нездарою. Скільки його пам’ятаю, у нього забирали всі замовлення, залишаючи крихти. Як можна зрадити людину, що саму себе не поважала? — Голота аж здригнувся від різкого голосу маляра. Судячи з усього, Гусак продовжував розмову з Яриною та Сташкою, і тепер саме відповідав на питання. — Та і хто вам сказав, що я зрадив? Навпаки! Я все своє життя вірно служив. Спочатку панові Янушу, що послав мене спостерігати за сином, тоді його дружині, що після смерті чоловіка пішла черницею до домініканок. А після смерті всіх моїх панів не стало того, кому можна служити. Господарі, яким служили мій батько і дід, закінчилися. Залишився лише вишкребок, якого я зневажав і якому нічим не був зобов’язаний.
— Ти нас зрадив...
— А ви мені хто такі? — розважливо запитав Гусак. Було очевидно, він і сам собі не єдиний раз відповідав на це питання, бо говорив, як із написаного. — Бачите, мовчите. Бо ви мені ніхто. Гусаки століття служили сильним, а не волоцюгам...
Голота уважно дивився на Гусака. Той уже не здавався ліценціатові спокійним смішливим череванем, що любив понити й погуляти.
«Я ніколи не вмів розбиратися в людях. Та й батько, судячи з усього, теж. Не дивно, що ми обирали за друзів різних падлюк», — промайнуло в Голотиній голові, і він мимоволі подивився на Мнішека, що поки не давав приводу сумніватися в собі. Мнішек і собі втупився в ліценціата, а той, отямившись, показав йому на Гусака та ближчого до нього вусатого копача. Граф кліпнув очима — добре. Собі ж Голота узяв вартового й іншого хлопа з лопатою. Зосереджуючись, ліценціат заплющив очі. Ще мить — і він випрямився в увесь зріст і заволав що є сили, виламуючись із кущів. Зліва гримнув постріл Мнішекового пістоля, який також щось несамовито кричав...
«Почалося...» — подумав Голота і як завше в таких випадках до крові укусив себе за губу, сатаніючи від крові, смак якої вдаряв у голову незгірш за хміль.
***
Гусак, нервово кусаючи губи, тримав короткого кинджала біля шиї Ярини. Він страшенно боявся — його очі викотилися з орбіт, піт рясно тік по його круглому баб’ячому обличчю, губи тряслися. Голота із закривавленим ножем та Мнішек із шаблею в опущеній руці повільно ходили навколо нього, як вовки біля теляти. На помертвілому обличчі маляра стрибали тіні від вогню. Розширеними очима він слідкував за нападниками, нечутно щось шепочучи помертвілими губами. Він ще раз покосився на Федька, Омелька та Романа, що лежали хто порубаний, а хто застрелений, і важко ковтнув — жах неначе пробив діру в його нутрощах.
— Не підходьте, не підходьте, кажу! — голос маляра дрижав. Як і рука, в якій він тримав ножа біля горлянки Ярини.
— Ми стоїмо, стоїмо, Гусаче. Стоїмо, — заспокійливо повторював Голота, не перестаючи ходити.
— Добре, — облизав сухі губи Гусак. — Добре... — Він не знав, що казати далі. Надто боявся. Єдине, про що він міг думати, це те, що несамовито хоче жити. А для цього треба міцно тримати дівчину, що злякано дрижала всім тілом.
— Відпусти дівчину, відпусти, — м’яко повторював Голота, не перестаючи ходити сюди-туди. Він приковував увагу маляра, а Мнішек потроху, непомітно цаль за цалем приступав усе ближче й ближче.
— А ви мене нашинкуєте, ага, нашинкуєте, — Гусак тремтів, різко завертів головою, дивлячись то на Мнішека, то на Голоту... — Я не хотів, Богусю, не хотів. Він мене примусив, це він...
— Нічого не зробимо, відпустимо. Відпустимо, Гусачку, відпустимо, — переконливо зашепотів Голота, посміхаючись. — Дивись! — він несподівано одійшов і поклав на землю ножа. Те ж зробив і Мнішек, поклавши хрест навхрест і шаблю, і пістоля, проте залишився на місці — поруч із малярем. Це був слушний момент, Голота заволодів увагою Гусака, і Мнішек напружився.
— Це не я. Це не я, Богусю, — Гусак нарешті зрозумів, що може його врятувати. Саме тому й заторохтів. — Не вбивай мене, Богусю, не вбивай. Я тобі, вам усе розкажу. Про того, хто це придумав, про нього, аспида... Про...
Мнішек подивився собі під ноги, щоб не спіткнутись у важливу мить. Він уже готовий був кинутися вперед, як несподівано закам’янів, бо почув страшне хрипіння. Граф підняв очі й застиг.
Ярина стояла на колінах, зігнувшись до землі, продовжуючи дрижати. Гусак же висів над землею, повільно рухаючи ногами, наче втікаючи повітрям. Маляр опустив голову й подивився на свої груди. З них на кілька дюймів висовувався гостряк кинджала, який прохромив зрадника наскрізь і на якому той висів, наче величезний тарган. По сорочці розтікалася пляма крові. Гусак протягнув руку вперед і наче хотів щось сказати, як горлом пішла кров. Раптом тіло впало на землю. Переступивши через Гусака, на світло вийшла босорканя. Вона повела навкруги своєю носатою маскою з моторошною посмішкою і зробила жест рукою, наче запрошуючи.
Мнішек загарчав і кинувся на відьму, підхопивши свою зброю із землі. Босорканя, граючись, відбила випад шаблі і хвисьнула його плащем. Граф упав у траву як підкошений, окроплюючи землю кров’ю, що бризнула з його грудей. Ще один змах широких, як крила, рукавів — і відкинуло вбік Сташку. Поволі обернувшись, потвора дивилася тепер на беззбройного Голоту, який відскочив назад і тужно глядів на ножа з пістолем, що лежали надто далеко. Ліценціат прикипів до широкого посміху кривавих губ потвори, до її химерного дзьоба і зрозумів — приблизно так виглядає смерть. Секунда за секундою тяглися, як вічність. Та босорканя стояла, немов давньогрецька статуя, а тоді нарешті насунула каптур на своє страшне обличчя, ступила назад, у темряву, і зникла.
Ще секунда — і Голота повернувся у цей світ, немов виплив із великої глибини. До нього повернувся слух — у голову ввірвалися стогони поранених та помираючих. Він озирнувся.
У густій траві біля могили Кшиштофа помирав Гусак. Маляр намагався щось сказати, але лише булькав кров’ю, що виливалася на сорочку. Він із ненавистю подивився на Голоту, скреготнув зубами, а тоді з останніх сил посунувся до Ярини. Шокована дівчина, далі стояла на колінах і тряслися, наче в пропасниці, і не зважала. Вона навіть не звернула уваги на зблиск ножа, і лише коли лезо Гусака увійшло їй у шию, Ярина ніби прокинулася. Схопилася за рану й упала на бік.
— Ні!!! — відкривши широко очі, дико заволав поранений Мнішек. Увесь заюшений кров’ю, він нелюдським зусиллям зміг піднятися на ноги. Хитаючись, підійшов до конаючого маляра. Ударом ноги відкинув його й упав на коліна перед дівчиною. Та змогла пальцями торкнутися його обличчя, а тоді рука безсило впала. Мнішек зарився обличчям у руде волосся і страшно, глухо, по-вовчому завив.
Розділ 21
У якому все вирішує несподівана здогадка
Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота
Голота припав вухом до обличчя Ярини з марною надією вловити найменший подих. Жодної надії, дівчина виглядала зламаною рудоволосою лялькою. Тоді він нахилився до Мнішека, який лежав без свідомості поруч. Закривавлені груди юнака ледь помітно судомно здригалися. Витерши лоба, з якоюсь відстороненою приреченістю ліценціат зрозумів — граф конає, і він нічим йому не допоможе.
— Що з ним? Дихає? — Голота здригнувся від несподіванки, рвучко обернувся й побачив Сташку, що сиділа, впершись у хрест. Голота мовчки дивився на дівчину, що витирала закривавлені губи рукою. Знахарка, біла сорочка якої була геть заплямована червоним, подивилася на Голоту, кволо усміхнувшись. І тут же важко закашлялася, тримаючись за груди. — Мене так просто не вб’єш, коханий. Ми, знахарки і віщунки, дуже важко й непросто вмираємо. То що з ними? — повторила вона глухим голосом, дивлячись на Ярину і Мнішека.
