Остання босорканя - Карюк Сергій
— Ти шукаєш логіки там, де її немає, Голото. Тут не допоможуть твої болонські штуки, логіка й усе інше. Це відьма з гір, — знову похмуро повторила Ярина, і Сташка лише кивнула. — Вона любить криваву круговерть, живе в ній... — продовжила дівчина, дивлячись перед собою. — Так казали старі гуцули...
— Ярино, будь ласка, збав нас зараз від свого поетичного таланту, — не втримався Голота. — «Кривава круговерть забирає грішні душі грішного міста...» Але, хай тобі буде відомо, не лише всякі чортяки люблять убивати. Кривавий хаос любить багато хто, псякрев!!!
— Голото... — кинув Мнішек, побілівши.
— Звісно, звісно, вибач, Ярино, — Голота підняв руки догори. — Я не хотів образити. Просто зараз я дещо знервований.
— Усі дещо знервовані, — докинув Гусак. — А особливо малярі, яких у Львові все меншає...
— Убивати може будь-хто! — заговорив ліценціат. — Може, босорканя — то одинак несповна розуму, звір в обличчі людини. З таким я стикався кілька разів. Таких людей стародавні греки називали одержимими маніями, богинями безумства. Вбивають вони часто несподівано, спонтанно або ж за одним і тим самим сценарієм, який підказує їм їхня хвора уява. Чи можливий такий убивця тут? Безперечно. Але чому він убиває? Відповівши на це питання, ми зрозуміємо, хто він.
— І як це зробити? Як відповісти? — розгублено кинув Гусак.
— По-перше, міркувати. Забути про відьом та чари. Намагатися думати раціонально, — знову повторив Голота.
— Тут важкі часи. Може, то все звичайні вбивства й пограбування. Розбійники? — відгукнувся Гусак.
— Нарешті хоч якась слушна думка, — зрадів Голота несподіваній підтримці. — Можливо, твоя правда, Гусаче. Але чому ж убили саме тих, кого вбили? Що може об’єднувати мого батька і тих, як їх...
— Пістровського, — підказав Гусак.
— Так, і Пістровського, Голємбовського, інших? Що їх об’єднує? Вони були коханці однієї жінки? Вони посварилися з якимось аптекарем, що їх потруїв? Яка причина? — повернувся Голота до Гусака.
— Ну, вони всі були малярами... — невпевнено пробелькотів Гусак, не встигаючи за думкою Голоти.
— То, може, то їхні підмайстри або учні? У майстрів же постійні сутички зі своєю челяддю...
— У твого батька учнів не було, у кількох інших також, — немає зв’язку.
— Молодець, Гусаче. Починаєш мислити. Ще! Вони знали один одного? — Гусак зам’явся, покусуючи вуса.
— Товаришували. У певному сенсі. Пістровський кликав батька, якщо сам не справлявся... Аппельця іноді. І Голємбовському давали заробити.
— Тобто вони разом працювали? Чого ти раніше не казав?!
— Мені здавалося, то неважливо. Бо ж усі малярі так або інакше знають один одного... — пробурмотів товстун. — Хто отримував вигідний контракт, міг наймати інших. Собі на допомогу.
— І партачів, і цеховиків?
— Будь-кого. Кого знав або хто дешевше брав. Якщо вигідний контракт.
— Контракт... — задумливо проговорив Голота. — Якби хтось із малярів мав вигідний контракт, то як би він себе поводив? Радів?
— Аякже. Контракт, коли нині майстри один одному ладні горлянки поперегризати за зайвий мідяк, — це просто усміх долі!
— Батько пішов пиячити. То, може, так він радів контракту?.. Хто вмер за ним?
— Пістровський... — згадав Гусак. — Серце розірвалося.
— Як саме це сталося? — насторожився Голота.
— Розповідали, — наморщивши лоба, знову почав згадувати Гусак, — що Пістровський у день смерті був радісний, пиячив увесь день, пригощав усіх, веселився, а потім пішов собі додому. Однак так і не дійшов, — знайшли наступного ранку мертвого на Вірменській, лежав посеред вулиці з виряченими очима.
— Пограбованого?
— Хто ж його зна. Гроші він міг і під час гулянки спустити.
— Тобто людина несамовито раділа перед смертю, — почухав лоба Голота. — А не міг він радіти контракту? Отримав вигідне замовлення, наприклад, чи щось таке? — швидко проказав Голота, дивлячись на Гусака, який сидів, нервово мнучи в руках ремінця. — Може, хтось узяв тоді якийсь контракт на роботи. Не шепотіли про це?
— Не було ніяких замовлень. Давно вже. А кажуть.... — врешті видавив із себе маляр, — багато що кажуть. Що у Відні імператор будуватиме грандіозний палац, і малярів буде потрібно багацько. Що індійський набоб хоче свій портрет і платить коштовним камінням. Що ефіопський негус...
— А зі справжнього? — перебив маляра Голота.
— Зі справжнього також чутки. Потоцькі наче хочуть щось розмальовувати, каплицю якусь. Домініканці теж. Але, думають, вони італійців наймуть. Любомирські — палац у Рівному, але то таке. Далечінь. Ще кажуть палац Жевуських треба розписувати в Роздолі. Отой, що Меретин будував, а Яремкевич розписував. Уже рік подейкують, що захотіли Жевуські «зосвіжити» трохи ті розписи. Платити збираються якісь неймовірні гроші. Брешуть, за ті гроші можна до кінця життя сидіти в «Саській Кемпі» пиво жлуктити...
— Жевуський? — увірвав Гусака Голота, згадуючи. — Чекай-но. Я бачив нещодавно молодого Жевуського. У Любомирського на гулянці. Там із ним розмовляв один чоловічок. Мені здалося, що то маляр. Такий миршавий, із родимою плямою на півобличчя, рудий...
— Рудий із плямою? Так це ж Фройнд! Що він робив на тому прийомі, його ж і на мушкетний постріл туди б не допустили?! — захвилювався Гусак.
— Це хто? Маляр?
— Так, один німак. Кажуть на нього Хвацький Фройнд. Бо справді дуже хвацький, навіть надто. Мало хто його любить. Він за талер удавить рідну матінку, батька й усіх родичів до сьомого коліна, — переконано проговорив Гусак.
— Хвацький Фройнд міг узяти замовлення?
— Фройнд? Він ніколи так високо не літав, щоб йому такі замовлення давали. То Пістровський був майстер, в Італії вчився, а Фройнд — так, жадібна дрібнота...
— Можливо, Фройнду хтось допоміг. Той, хто добре знає про жадібність Фройнда.
— І його неперебірливість... — подумавши, погодився Гусак.
— Де його можна знайти?
— Та тут він, завжди недалечко. Або в «Зеленому лисі», або в пані Гамст...
***
— Забирайте все... Богом клянуся... я не винен, — голосив рудий молодик із виряченими очима. Нападники, закутані в плащі по самі очі, саме зняли його з огрядної пані, з якою Хвацький Фройнд перекидався на перинах. Пані, що відзивалася на гучне ім’я Ерменгільда, видно, звикла до таких сцен, бо ж зараз натягла простирадло до самих очей і мовчала, як короп. На відміну від свого худого, як тріска, полюбовника, що, стоячи на колінах, безперестанку пищав тонким голосом.
— Ти про що?
— А ви? — швидко писнув Фройнд. Гусак, Мнішек та Голота, зловісно промовчали. Голота ж, подумавши секунду, почав закручувати мотузок, накинутий німцеві на горлянку. Той захрипів і відразу зарепетував.
— Якщо ви через Марію, то, Богом клянуся, то підлі навіти!!! Не спав я з нею... Якщо через картину пана Мейтуса, то я її ось-ось дороблю, дайте мені два, ні! Один день. Ні, не Мейтуса? Тоді від пана Душека? Від нього? О, Господь. Пани мої дорогі, не вбивайте тільки. Я поверну, поверну гроші. Скажіть йому, ось-ось, зароблю. Маю замовлення. Завдаток взавтра — 10 червінців!.. — Фройнд випалив усе це, немов із пугача, і тепер важко дихав після такої риторичної напруги.
— Від Жевуського замовлення? — гаркнув Голота.
— Так, від його світлості.
— І завдаток лише десять червінців? — здивувався ліценціат.
— Десять, Богом клянусь, — Фройнд тремтів усім тілом.
— Люди казали, коли Цетнери малювали капличку, то двісті червінців платили. Але хто такі Цетнери, а хто Жевуські?! І тільки десять червінців? — Голота закрутив мотузку, Фройнд замахав руками.
— 1200 дають, але я лише двадцять отримаю.
— Брешеш, собако!!!
— Клянусь, панове, лише двадцять золотих. Але пану Душеку заплачу його десять. Двадцять! Завтра заплачу! — Фройнд уже не кричав — пищав, як сопілка.
— А де ж інші гроші? Не бреши!
— Не знаю, — промимрив Фройнд, очі якого бігали від одного нападника до іншого, а голова крутилась, як флюгер.
