Остання босорканя - Карюк Сергій
— Дивлюся, щось видніє у воді. То хлопчаки, які ловили рибу в кущах, прибігли: «Дядьку, дядьку, там мрець». Пішов, точно. Мрець. А як придивився, то взнав. Зчинив крик, усі поприбігали. Була там і пані Гамст, сусідка батькова, що прийшла по рибу до корчми. Корчмар рибу із ставка продає. Я й сам у нього беру. Добра риба, коропи є, як кабани...
— Щось дивне ви бачили? — перебив Голота.
— Дивне? Що ви маєте на увазі? — здивувався ковбасник. — Потопельник як потопельник. Здоровий, хоча мало що можна було вже впізнати. Потім казали, мабуть, тиждень у воді був. Я Криштофа за зростом, обрубаним пальцем і ладанкою впізнав.
Голота кивнув. Батько був високим, а верхню фалангу пальця відрубав собі колись у дитинстві. А от про ладанку він нічого не знав.
— А що за ладанка?
— Ладанка з портретом, ага.
— То нічого дивного?
— Ні, зовсім нічого. Хоча хтозна. Я був наляканий усім, що тоді побачив, що, можливо, просто не помітив.
— Зрозуміло.
— Хоча, ви знаєте, попитайте ще пані Гамст. Вона прийшла чи не відразу, як я почав кричати. Вона ще про ладанку казала.
— А де ж та ладанка? — німець на це лиш скривив пику і струснув плечима.
***
Будинок Гамстової стояв на Жовківській, просто навпроти батькової кам’яниці. Дивлячись у його великі вікна, величезне розп’яття перед входом, не можна було навіть уявити собі, що це знаменитий львівський лупанар[12], прихисток львівських панн не дуже суворої поведінки. Незважаючи на це, будинок, до якого чоловіки, як бджоли на мед, летіли з усієї округи, більше нагадував жіночий монастир якихось кларисок. І не лише через розп’яття й невелику фігуру Марії Магдалини перед входом. Хоч що тут робилося вночі, та вдень його мешканки завжди виходили з масивних дубових дверей зі скромно потупленими в землю поглядами, одягнені скромно, немов черниці, говорили тихо й мало. Не можна було й припустити, що то вихованки пані Гамст, управительки найкращого на сотні миль навкруг борделю.
Пані Гамст приїхала до Львова кілька років тому звідкись із-за гір і зорганізувала справу на найвищому рівні. Слава її підопічних гриміла повсюди. У Гамстової бували й майстри, і багаті селяни, і торговці, не гребували перехилити чарку й шляхтичі, і ще, як казали місцеві брехуни, навіть магнати. І для всіх була одна ціна. 12 грошів за любовні втіхи міг дозволити собі кожен.
Голота переступив поріг будинку, про який так багато говорили по львівських корчмах. Лиш зайшов до середини, як на нього подивилося кілька десятків зацікавлених і втомлених очей. Голота відразу розбив усі надії й сподівання — покликав пані Гамст для ділової розмови. Очі відразу погасли, фальшиві усмішки стерло. Одна з дівчат, яка назвалася Жоржеттою, зітхнула, знехотя відліпилася від стіни, яку прикрашав химерний розпис лісової пожежі з прямо таки пекельними язиками полум’я, і, крутячи стегнами, підійшла до ліценціата. Чорнява красуня взяла його за руку й мовчки провела темним коридором до зачинених дверей.
— Пані, до вас прийшли... — ввічливо постукавши в одвірок, проказала дівчина й відразу ж пішла, так само вихиляючи широкими стегнами. Голота задумливо подивився їй услід, а тоді штовхнув двері. За ними була вбога кімната, схожа на келію, з аскетичним ліжком і старовинним рундуком, що займав мало не все місце. Вдова Гамст, маленька сухенька бабця з живими очима, була одягнена в усе чорне. Не рухаючись, вона сиділа на ліжку, склавши руки на колінах. Геть нічого не говорило про те, що це найбільша продавчиня жіночого тіла на схід від Бугу.
— Слава Ісусу!
Пані Гамст проігнорувала Голоту, так само дивилася перед собою, рухала губами, наче щось обраховуючи чи то читаючи молитву, а тоді рвучко підвелася, пропхалася повз Голоту до рундука. Швидко витягла з його нутрощів книгу й швидко щось записала в ній. Гамст ще довго шаруділа якимись паперами в своєму рундуку, аж поки терпець Голоти не урвався. Він кашлянув і підійшов ближче. Вдова нарешті підняла на нього свої вицвілі очі, підібгавши тонкі, майже не помітні губи.
— Чого ви хочете, молодий чоловіче?
— Я син Корибутовича. Хочу дізнатися, як помер батько. Ви бачили його... мертвого.
— Я бачила його й живого. Щодня, бо він жив у сусідньому будинку. Я бачила його й у цьому будинку кілька разів. І так — я таки бачила його мертвого. Усі бачили...
— Як ви здогадалися, що то він, — різко запитав Голота.
— По руках, по ладанці, по зросту... — почала перераховувати бабця, загинаючи пальці. — То було очевидно. Високий, ладанку я бачила, руки замурзані, як ото в малярів, і не було пальця... Це все, — стара замовкла.
— Про яку ладанку всі торочать? — здивувався Голота. — Я ніколи не чув про неї.
Стара знову нахилилася до рундука, звідти витягла медальйон на ланцюжку.
— Ось вона. Тримайте.
Голота обережно забрав із сухих кігтистих рук старої медальйон. Із маленького портрету на нього дивилися сині волошкові очі тендітної чорнявої дівчини з несміливою усмішкою. Голота розгублено подивився на пані Гамст, яка мовчала, зціпивши тонкі губи. Ліценціат зрозумів — більше він нічого не доб’ється. Мовчки вклонився старигані й вийшов у коридор, а вже за хвилину двері лупанарію Гамстової широко розчинилися. Чоловіки-перехожі, добряча частина яких бодай раз та й заходила до дівчат на Жовківській, миттю відвернулися й пришвидшили кроки. Жінки негайно зашипіли про неподобство, з відразою дивилися на чорновусого молодика, який, незважаючи на спопеляючі погляди, сунув, як мара, і скоро щез у сусідньому будинку.
За столом він сидів доти, доки до майстерні тишком не насунулися сутінки. Лише тоді очуняв і довго шукав каганець, ледве надибавши на якийсь зашкарублий залишок свічки. Той чадів і блимав, проте горів, а Голота схопив його обіруч, незважаючи на важкі краплі воску, що жаринами падали на руки.
— А хто це, на медальйоні? — Мнішек, що спав на тапчані, прокинувся, важко соваючи ногами, підійшов до столу й пильно роздивлявся ладанку.
— Була одна, — нарешті заговорив Голота. — Змусила батька колись шаленіти. Він за нею з батьківського дому у злидні пішов. Кохав її якимось хворим коханням, до нестями, казала тітка. Матір моя, Міхале.
— Овва, — тільки й зміг сказати граф, а Голота підвівся й заходився соватися майстернею, мов сновида, шукаючи щось.
— Я її не знав, вона померла відразу після мого народження в монастирі домініканок. Тітка, єдина, хто спілкувався з батьком після того, як він пішов із родини, мені її описувала. Очі, волосся, усмішка. Я й не знав, що він носить її портрет... — Мнішек мовчав, тер очі рукою. Голота шукав далі, заглядаючи по закутках.
— Батько одружився без волі діда. Став уніатом, бо мати була з уніатської родини. За це мій дід залишив батька без спадку, бо був ревним католиком. Бідні, як церковні миші, вони оселились у Львові, і мати померла під час пологів. От тобі звичайна історія життя. Та де вона, холера ясная?! — роздратовано рикнув Голота.
— Що ти шукаєш? Ти можеш щось пояснити? — здивувався Мнішек.
— Та десь бачив же скриню...
— А нащо тобі?
— Треба, — стомлено сів на лаву Голота.
— Оця? — крикнула з іншого кутка кімнати, до якого ледве доходило світло, Сташка. Голота кинувся туди, впав на коліна перед темною, аж чорною скринькою зі зламаним віком.
— Що то?
— Цю скриньку батько подарував матері на вінчання. Он тут викарбувана дата. 28 липня 1744 рік.
— І що?
— А те, що він пропав на Совиному ставку 28 липня. День у день, — усі замовкли.
— То що, — несміливо озвався Мнішек, — таки самогубство? Але чому?
— Що казав Гусак про той день?
— Що батько хотів випити...
— А ще він згадував про оце, — підвелася Сташка, розглядаючи химерне колесо, намальоване на стелі.
— Так, Гусак казав, що то батько для мене залишив.
— Загадка, — повільно промовив Голота, дивлячись угору. — Він любив загадки, мій стари-гань. Знаєте, друзі, — скинув він голову, як аргамак, — я чомусь маю непереборне бажання трохи прочистити голову аква вітою... Хочу, щоб думок у голові стало трохи менше і сновигали вони там повільніше. До корчми! — не чекаючи на відповідь, Голота швидкими кроками вийшов геть. Мнішек, що якийсь час спостерігав за його широкою нервовою ходою, зітхнув і підвівся з підлоги, на якій сидів. Поплентався слідом, пропустивши поперед себе Сташку.
