Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос

— Бо ми втомлені. Принаймні я. А ти не втомився?

— У такому разі, — мовив Діагор, дратуючись щораз більше, — чому ми йдемо далі?

Геракл, не зупиняючись, дозволив собі якусь хвилю помовчати, поки прожував інжирину.

— Іноді втому можна подолати втомою, — відказав він. — Таким чином, утомившись кілька разів поспіль, ми стаємо невтомними.

Тою самої неквапливою ходою Геракл далі простував униз вулицею, і Діагор, згнітивши серце, приєднався до нього.

— І ти ще смієш казати, що тобі не до вподоби філософія! — чмихнув він.

Протягом якогось часу вони йшли мовчки, у безгомінні близької Ночі. Вулиця, що нею втекла жінка, неперервно тяглася між двома рядами напівзруйнованих будинків. Невдовзі мала запасти цілковита темрява, коли й будинків не буде видно.

— Ці старі й темні провулки… — бідкався Діагор. — Лише Афіні відомо, куди могла подітися та жінка! Вона молода й спритна… Мабуть, здатна бігти без упину, аж доки не опиниться десь за межами Аттики…

Він справді уявив собі, як вона біжить, лишаючи на м’якій землі сліди босих ніг, до лісів на кордоні з Беотією, осяяна світлом місяця, білого, наче лілія в руках у дівчини. Вона мчить, незважаючи на темряву (адже, певна річ, добре знає дорогу), линучи над ліліями, груди її хвилюються від дихання, звуки кроків — притлумлені відстанню, оленячі очі — широко розплющені. Можливо, вона скине з себе одяг, щоби бігти ще хутчіше, і лілейна білість її оголеного тіла блискавкою шугне крізь хащі, не стримувана деревами, ледве торкаючись розпущеним волоссям рогів їхнього віття, тонкого, наче стеблинки трави або пальці дівчини, — прудка, оголена й бліда, немов квітка зі слонової кістки в руках у юнки, що тікає*.

__________

^{* Деякі прогалини в тексті (що утворилися, згідно з Монталом, через «нечитні» слова, написані «похапцем») ускладнюють розуміння цього загадкового абзацу. Ейдезис, схоже, вказує на «швидкість» і виразно виявляє себе з початку розділу. Однак до «швидкості» додаються ще образи, які стосуються оленів, а не кабанів: «оленячі очі», «роги віття» — що наштовхує на думку не про третій, а про <i>четвертий</i> Гераклів подвиг — лови прудконогої Керинейської лані. Таке порушення послідовності подвигів не дивує мене, адже це часто трапляється серед письменників давнини. Натомість увагу привертає новий ейдетичний образ, що виділяється в тексті: дівчина, яка тримає лілію. Що спільного цей образ має з гонитвою за ланню? Може, він уособлює цноту богині Артеміди, якій міфічна тварина була присвячена? У будь-якому разі не думаю, що його можна вважати «поетичною вільністю без жодного значення», як це стверджує Монтал.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони дійшли до перехрестя. Попереду вулиця переходила у вузький прохід, усіяний камінням; ліворуч відгалужувався ще один провулок, а праворуч невеличкий місток між двома високими будинками утворював тісний тунель, кінець якого губився у темряві.

— А тепер що? — роздратовано запитав Діагор. — Будемо вибирати дорогу жеребом?

Він відчув на плечі потиск і мовчки, покірно дозволив швидко відвести себе до рогу будинку біля тунелю.

— Зачекаємо тут, — прошепотів Геракл.

— А та жінка?

— Іноді очікування — це спосіб переслідувати.

— Ти гадаєш, вона повернеться назад тою самою дорогою?

— Звісно, — Геракл схопив іще одну інжирину. — Усі завжди повертаються. І говори тихіше, щоб не сполохати нашу здобич.

Вони почали чекати. Місяць показав свій білий ріг. Стрімкий порив вітру пожвавив нічний спокій. Обидва чоловіки щільніше запнули плащі; Діагор тамував дрож, дарма що завдяки близькості моря загалом тут було тепліше, ніж у Місті.

— Хтось іде, — пошепки промовив він.

Здалося, наче пролунали повільні кроки босих дівочих ніг. Однак із дальньої вузької вулички виринула не дівчина, а квітка — лілія, розшарпана дужими руками вітру. Вона вдарилася об каміння поблизу їхнього сховку й, роняючи пелюстки, хутко полинула далі повітрям, яке пахло морською піною і сіллю, доки не щезла в глибині вулиці, що вела вгору. Вітер ніс її, немов промениста дівчина, мореока й місячнокоса, що на бігу стискає квітку в руці.

— Нікого нема*, — відказав Геракл. — То лише вітер.

__________

^{* Авжеж є! Головні герої, певна річ, не можуть її бачити, але перед нами знову «дівчина з лілією». Що вона означає? Мушу визнати, ця раптова з’ява мене дещо схвилювала: я навіть ляснув по тексту долонями, як це буцімто вчинив Перікл з Фідієвою хрисоелефантинною статуєю Афіни, вимагаючи, щоб вона заговорила: «Що це значить? Що ти означаєш?» Аркуш, звісно, відповіді мені не дав. Тепер я вже трохи заспокоївся.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

На коротку мить час перестав існувати. Діагор, який починав уже коцюбнути від холоду, раптом усвідомив, що говорить упівголоса з масивною темною постаттю розгадника, обличчя якого не було видно:

— Я ніколи не міг навіть уявити, що Трамах… Тобто… ну, ти розумієш мене… Я ніколи й подумати не міг… Цнотливість була чи не головною його чеснотою, принаймні так мені видавалося. Останнє, що могло мені спасти на думку, це… Зв’язатися з безсоромницею!.. Він же був іще хлопчиком!.. Я й гадки не мав, що в нього вже були ефебові бажання… Коли Лісіл мені це розповів…

— Тихо, — зненацька промовила Гераклова постать. — Слухай.

Почулися швидкі шкряботливі звуки, немовби хтось ішов по камінню. Діагорового вуха торкнулося тепле дихання розгадника, а тоді почувся його голос.

— Стрімко кидайся на неї. Затули рукою промежину й остерігайся її колін… Спробуй її заспокоїти.

— Але ж…

— Роби те, що кажу, бо вона знову втече. Я надам тобі допомогу.

«Що він має на увазі — “надам допомогу”?» — подумав Діагор, вагаючись. Але часу запитувати не було.

У місячному світлі на перехресті килимом розіслалася зграбна, прудка й мовчазна тінь. Коли, нічого не підозрюючи, вона втілилася в людську постать поруч із Діагором, він кинувся на неї. Гущавина напахченого волосся несамовито заметлялася перед його обличчям, а м’язисте тіло заборсалося в руках. Діагор штовхнув цю істоту на стіну перед собою.

— Заради Аполлона, годі! — вигукнув він і притиснув її своїм тілом. — Ми тобі нічого не зробимо! Ми лише хочемо поговорити… Заспокойся… — істота перестала пручатися, і Діагор трохи відступив від неї. Обличчя не було видно: його затуляли долоні. Крізь пальці, довгі й тонкі, як стебло лілії, блищали очі. — Ми лише хочемо поставити тобі кілька запитань… Про ефеба на ім’я Трамах. Ти ж знала його, чи не так?

Філософ гадав, що вона, заспокоївшись, зрештою розчинить двері своїх долонь, відслонить це запинало, хистке, мовби з тоненького листя, і покаже обличчя. Та враз у низ живота неначе вдарила блискавка. Перш ніж відчути біль, Діагор побачив світло, сліпуче й бездоганне, що залило йому очі, немовби рідина, яка виповнює посудину. Біль трохи вичекав, зіщулившись між ногами, а тоді випростався, розлючений, різко злетів угору й вибухнув у свідомості, вибльовуючи уламки скла. Філософ упав додолу, кашляючи, і навіть не відчув удару колінами об каміння.

Зчинилася руханина. Геракл Понтор кинувся на істоту. На відміну від Діагора, він із нею не церемонився, а схопив за тонкі руки і змусив швидко відступити до стіни. Вона застогнала, охнула по-чоловічому, і розгадник припер її до стіни. Істота пручалася, але він навалився на неї своїм огрядним тілом, щоб вона не змогла застосувати коліна. Побачивши, що Діагор важко підводиться, Геракл швидко промовив до своєї бранки:

— Ми не заподіємо тобі нічого лихого, хіба що ти не залишиш нам вибору. А якщо ти знову вдариш мого товариша, вибору в мене не залишиться.

Діагор поквапився йому на допомогу.

— Цього разу тримай її міцно, — сказав Геракл. — Я ж попереджав тебе про її коліна.

— Мій друг… каже правду… — Діагор хапав ротом повітря на кожному слові. — Я не хочу тебе кривдити… Розумієш? — Істота кивнула, однак філософ не послабив тиск на її плечі. — Ми лише поставимо кілька запитань…