Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— О,— сказала Робін.— Тож ти гадаєш, що медіум знала, хто така Аннина мати?

— Якби таким займався я, я б точно гуглив імена клієнтів перед зустріччю. Хоч, може, то просто втішна вигадка, як думає сама Анна. Натяк на гідне поховання. Хай якою страшною була смерть, місце, де рештки знайшли спочинок, усе очистило. Крід, до речі, зізнався, що ховав кістки в Райському парку. Закопував у клумби.

В машині було душно, але Робін пройняли мимовільні дрижаки.

— Упиряки довбані,— сказав Страйк.

— Хто?

— Та всі ці медіуми, екстрасенси... упирі, що полюють на людей.

— Ти не думаєш, що дехто з них щиро вірить у те, що робить? Вірить, що приймає повідомлення з того світу?

— Я думаю, що на світі повно ненормальних, отож що менше ми потураємо їхньому безумству, то краще.

В кишені в Страйка задзвонив мобільний. Він дістав його.

— Корморан Страйк.

— Так, доброго вечора... це Анна Фіппс. Кім поруч зі мною.

Страйк увімкнув гучний зв’язок.

— Сподіваюся, вам нас добре чути,— сказав він, перекрикуючи гуркіт і брязкіт старого «лендровера».— Ми ще в дорозі.

— Так, дуже гамірно,— сказала Анна.

— Я зупинюся,— мовила Робін і м’яко з’їхала на узбіччя.

— О, так краще,— сказала Анна, коли Робін заглушила двигун.— Ми з Кім усе обговорили й ухвалили рішення: так, ми б хотіли вас найняти.

Робін відчула спалах радості.

— Чудово,— озвався Страйк.— Будемо раді допомогти, якщо зможемо.

— Але,— сказала Кім,— ми вважаємо, що з психологічних і, скажу відверто, фінансових міркувань ми б хотіли встановити терміни, бо якщо поліція сорок років шукала й не знайшла... Я хочу сказати, що й ви можете безрезультатно шукати ще сорок років.

— Це правда,— відповів Страйк.— Отже...

— Думаю, рік,— знервовано сказала Анна.— Як гадаєте... це адекватно?

— Я б сам запропонував рік,— погодився Страйк.— Правду кажучи, я не думаю, що менш ніж за дванадцять місяців вийде щось розкопати.

— Вам ще щось треба від мене, перш ніж ви почнете? — спитала Анна голосом водночас знервованим і збудженим.

— Гадаю, мені ще щось спаде на думку,— відповів Страйк і зазирнув до записника, згадуючи ім’я,— але непогано було б поговорити з вашим батьком і Синтією.

На тому кінці запала повна тиша. Страйк і Робін перезирнулися.

— Не думаю, що це можливо,— сказала Анна.— Вибачте, але якщо батько дізнається, що я це роблю, він навряд чи колись мені пробачить.

— А Синтія?

— Річ у тім,— почувся голос Кім,— що останнім часом Аннин батько хворіє. Синтія ставиться до цього питання спокійніше, але вона не зробить нічого, що може засмутити Роя.

— Гаразд, без проблем,— відповів Страйк і виразно звів брови до Робін.— Тоді ми найперше спробуємо дістати поліційне досьє. Тим часом я вам надішлю наш стандартний контракт. Роздрукуєте, перешлете, і тоді почнемо.

— Дякую,— відповіла Анна, а по короткій затримці озвалася і Кім:

— Домовилися.

Зв’язок перервався.

— Ну що ж,— мовив Страйк.— Наша перша холодна справа. Має бути цікаво.

— І маємо на неї рік,— зронила Робін, виїжджаючи на трасу.

— Вони подовжать термін, якщо ми щось накопаємо,— сказав Страйк.

— Щасти нам,— сардонічно озвалася Робін.— Кім готова дати нам рік, щоб потім сказати Анні, що ось, вони все спробували. Я готова закластися на п’ятірку, що нічого нам не подовжать.

— По руках,— мовив Страйк.— Якщо буде бодай натяк на зачіпку, Анна захоче, щоб ми йшли до кінця.

Решту поїздки обговорювали поточні справи агенції і так доїхали аж до Денмарк-стріт, де Страйк вийшов.

— Корморане,— сказала Робін, коли він узяв сумку з заднього сидіння «лендровера»,— у тебе на столі повідомлення від Шарлотти Кемпбелл. Вона дзвонила позавчора й попросила передзвонити. Сказала, що має щось, потрібне тобі.

Якусь мить Страйк просто дивився на Робін. На його обличчі не читалося нічого.

— Еге ж. Дякую. Ну, до завтра. Стоп, ні,— негайно заперечив сам собі він,— у тебе ж вихідний. Відпочивай.

Ляснувши дверцятами, Страйк покульгав до дверей, низько схиливши голову й закинувши сумку на плече. Виснажена Робін так і не зрозуміла, цікавить його чи ні та річ, яку пропонувала Шарлотта Кемпбелл.

Частина друга

В уборі жовтім осінь надійшла...

8

І з тої книги страховидні речі

Довідавсь він...

Коли Страйк і Робін повідомили, що її чоловік — двоєженець, біла як крейда жінка (тепер вони називали її Друга Місіс Кудрик) кілька хвилин просто сиділа мовчки. Її маленький, але чарівний будиночок у центральному Віндзорі того четвергового ранку був тихий — син і донька були в школі; перед приходом гостей жінка прибирала — пахло поліролем, на килимовому покритті виднілися сліди від пилососа. На витертому до блиску журнальному столику лежало десять світлин, на яких Кудрик без своєї накладки виходив з піцерії у Торкі в товаристві двох підлітків, страшенно схожих на його віндзорських малих дітей, і обіймав усміхнену жінку, яка могла би бути старшою сестрою клієнтки.

Робін чудово пам’ятала, як почувалася, коли з подружнього ліжка випала діамантова сережка Сари Шедлок, і могла лише здогадуватися про силу болю, приниження й сорому, які ховалися за стоїчним виразом обличчя клієнтки. Страйк промовляв стандартні слова співчуття, але Робін ладна була поставити всі гроші, які мала, на те, що місіс Кудрик не чує його,— і зрозуміла, що не помилилася, коли жінка нагло підвелася. Місіс Кудрик так трусило, що Страйк і собі схопився на ноги, не договоривши — раптом треба буде її підхопити. Однак місіс Кудрик просто рвучко вийшла з кімнати. Дуже скоро детективи почули, як відчинилися вхідні двері, а тоді крізь тюль побачили, як клієнтка іде до червоної «ауді Q3», припаркованої під будинком, з ключкою для гольфу в руках.

— Ой чорт,— сказала Робін.

Поки вони добігли до неї, Друга Місіс Кудрик вибила лобове скло й залишила кілька глибоких вм’ятин на даху машини. За вікнами будинків пороззявляли роти сусіди, а в будинку навпроти за шибкою казилося двоє померанських шпіців. Коли Страйк вихопив у місіс Кудрик ключку, жінка почала лаятися на нього та спробувала відібрати свою зброю, але раптом розридалася.

Робін обійняла клієнтку за плечі й повела до будинку, а Страйк із ключкою рушив за ними. На кухні Робін сказала Страйкові заварити міцну каву та знайти бренді, а місіс Кудрик за її порадою подзвонила братові й попросила його негайно приїхати. Коли вона закінчила розмову й почала шукати в телефоні номер Кудрика, Робін вихопила мобільний з її наманікюреної руки.

— Віддайте! — з дикими очима зажадала місіс Кудрик.— Цей виродок... покидьок... хочу з ним поговорити... віддайте!

— Кепська ідея,— сказав Страйк, ставлячи перед нею каву та бренді.— Він уже показав, що чудово вміє ховати від вас гроші й активи. Вам потрібен крутий юрист.

Детективи сиділи з клієнткою, поки не приїхав її брат, керівник кадрової агенції. Вбраний у костюм чоловік сердився, що його висмикнули з роботи, і так довго не міг ухопити суті справи, що Страйк і собі роздратувався, а Робін втрутилася, щоб зупинити сварку.

— Та бляха-муха,— бурмотів Страйк, коли їхали назад до Лондона.— «Він уже мав дружину, коли одружувався з вашою сестрою». Що тут незрозумілого?

— Все,— напруженим голосом відповіла Робін.— Люди не чекають, що можуть опинитися в такій ситуації.

— Як гадаєш, вони почули, коли я просив не казати пресі про нашу участь?

— Не почули,— відповіла Робін.

Вона не помилилася. За два тижні по поїздці до Віндзора детективи прокинулися і виявили, що кілька таблоїдів вийшло з викриттям троєженця Кудрика на передовицях. На наступних шпальтах надрукували фото Страйка; згадали про нього й у заголовках. Він тепер вважався інформприводом сам по собі, і журналісти не змогли опиратися спокусі помістити ще й знаменитого детектива поруч з грошовитим лисим опецьком, який примудрявся давати раду двом дружинам і коханці.