Бентежна кров - Галбрейт Роберт
— Я залюбки почекаю в машині,— ввічливо сказала Робін,— якщо Анна хоче говорити тільки з Кормораном.
— Ну... спитаймо в Анни.
Відступивши, щоб вони могли пройти, Кім промовила:
— Ідіть одразу нагору, до вітальні.
У будинку все переробили за найвищим стандартом: суцільне дерево та скло. Через відчинені двері Робін побачила, що спальню і кабінет перемістили на нижній поверх. Скляна коробка нагорі, яку вони бачили з вулиці, об’єднувала кухню, їдальню і вітальню; звідси відкривався фантастичний краєвид на море.
Анна стояла біля блискучої дорогої кавоварки. На ній був мішкуватий комбінезон із синьої бавовни й білі парусинові черевики; на думку Робін, це мало стильний вигляд, на думку Страйка — непривабливий. Забране назад волосся відкривало витончене обличчя.
— О, добридень,— привіталася Анна, яку їхня поява заскочила зненацька.— Я за кавоваркою не почула, що хтось прийшов.
— Анні,— сказала Кім, Заходячи слідом за Страйком і Робін,— це Робін Еллакотт, партнерка... е-е... Кемерона. Вона залюбки піде, якщо ти хочеш поговорити тільки...
— Корморана,— виправила Анна.— Люди часто неправильно вимовляють ваше ім’я? — спитала вона в Страйка.
— Часто,— усміхнувся той.— Але ж ім’я дурнувате.
Анна засміялася.
— Я не проти, щоб ви залишилися,— мовила вона до Робін, підійшла й потиснула їй руку.— Про вас я, здається, теж читала,— додала вона, а Робін вдала, що не бачить, як вона дивиться на довгий шрам у неї на руці.
— Прошу, сідайте,— Кім запросила Робін і Страйка до вбудованого куточка навколо низького пластикового стола.
— Кави? — запропонувала Анна, й обоє закивали.
До кімнати зайшла кицька породи регдол, м’яко крадучись між сонячними плямами на підлозі. Очі в неї були блакитні, мов у Джоан, яка лишилася на тому боці затоки. Незворушно пороздивлявшись Страйка й Робін, кицька заскочила на диван і всілася Страйкові на коліна.
— Яка іронія,— сказала Кім, яка принесла тацю з чашками й печивом,— Каґні обожнює чоловіків.
Страйк і Робін увічливо заусміхалися. Анна принесла кавник, і жінки сіли поряд навпроти. Сонце світило їм просто в обличчя, але Анна взяла пульт і опустила жалюзі кремового кольору.
— Чудове житло,— роззирнулася Робін.
— Дякую,— мовила Кім.— Це її робота,— вона торкнулася коліна Анни.— Вона — архітекторка.
Анна прочистила горло.
— Хочу вибачитися,— сказала вона, дивлячись просто на Страйка незвичайними сріблясто-сірими очима,— за свою поведінку вчора ввечері. Я трохи випила. Ви, мабуть, вирішили, що я той-во.
— Якби я так подумав,— мовив Страйк, гладячи кицьку (та гучно замуркотіла),— я б не прийшов.
— Але згадка про медіума, мабуть, справила на вас абсолютно неправильне... повірте, Кім уже сказала мені, яка я ідіотка, що звернулася туди.
— Я не вважаю тебе ідіоткою, Анні,— тихо зронила Кім.— Я думаю, що ти просто вразлива. Це інше.
— Я можу дізнатися, що саме ви почули від медіума? — спитав Страйк.
— А це має значення? — Кім глянула на нього, як здалося Робін, недовірливо.
— З погляду розслідування — ні,— відповів Страйк,— але оскільки вона — чи він? — це та причина, з якої Анна підійшла до мене...
— То жінка,— мовила Анна,— і насправді вона нічого корисного мені не сказала, нічого такого...
Вона нервово засміялася, похитала головою і почала спочатку.
— Я розуміла, що це дурниця. Я... просто стільки всього сталося останнім часом... я пішла з роботи, мені скоро сорок років... Кім була у відрядженні, а я, мабуть, просто хотіла...
Вона відмахнулася, глибоко зітхнула й мовила:
— То така звичайна жіночка, живе в Чизику. В будинку повно янголів — ну, тобто керамічних і скляних. І ще є великий янгол на оксамиті над коминком. Кім,— додала Анна, і Робін глянула на психологиню, яка тримала незворушне обличчя,— Кім думає, що ця... що медіум знала, ким була моя мама, нагуглила її. Я представилася, перш ніж їхати туди. А коли приїхала, то просто сказала, що мама давно померла... хоча, звісно,— Анна знову нервово змахнула тонкими руками,— доказів, що вона померла, немає, це напівправда... але медіуму я сказала, що вона померла, та ніхто не знає, як саме.
Анна продовжила з присоромленим виглядом:
— І ця жінка увійшла в транс... наче так воно називається. І сказала, що інші захищали мене, бажаючи мені добра, але прийшов час мені дізнатися правду. Я побачу знак, який покаже мені шлях. Медіум ще казала, що мама мною дуже пишається, що вона за мною наглядає і все таке... мабуть, то в них стандарт... а тоді додала, що мама «у святому місці».
— У святому місці? — перепитав Страйк.
— Так. Мабуть, вона думала мене втішити, але я не відвідую церкву. Чи спочила моя мама в освяченій землі (якщо йдеться про поховання), мені байдуже.
— Ви не проти, якщо я записуватиму? — спитав Страйк.
Він дістав записник і ручку, а киця Каґні вирішила, що то для неї. Вона почала хапати ручку, поки Страйк записував дату.
— Іди сюди, дурна тварино,— сказала Кім, встала та зняла кішку на теплу дерев’яну підлогу.
— Почнімо спочатку,— мовив Страйк.— Ви, мабуть, були ще немовлям, коли зникла ваша мати?
— Мені було трохи більше року,— відповіла Анна,— тож я її взагалі не пам’ятаю. В будинку, де я зростала, не було її фотографій. Я дуже довго навіть не знала, що сталося. Тоді ще не було інтернету... а ще мама лишила собі дівоче прізвище. Тож я була Анна Фіппс, за батьком. Якби до одинадцятьох років я почула від когось про Марго Бамборо, то навіть не пов’язала б її з собою. Я вважала своєю мамою Синтію. Вона мене виховувала,— пояснила вона.— То чотириюрідна сестра батька, молодша за нього. Її прізвище — теж Фіппс, тож я думала, що ми просто собі звичайна родина. Як же інакше?
Пам’ятаю, що коли пішла до школи, то почала дивуватися, що кажу на неї Син, а не мама. Але тато й Синтія якраз вирішили побратися і сказали, що я можу називати її мамою, тож я зметикувала: то я мала називати її на ім’я, бо вони не були одружені! Діти самі все додумують, правда? Керуючись власною дивною логікою.
Мені було сім чи вісім років, коли в школі одна дівчинка сказала: «А вона тобі не мама. Твоя справжня мама зникла». Прозвучало як божевілля! Я не питала про це тата чи Син. Удала, що забула, але в глибині душі я розуміла, що отримала відповідь на багато дивних речей, які бачила і яким не знаходила пояснення.
З’ясувала все як слід я в одинадцять років. У школі мені тоді вже багато чого сказали, наприклад, що моя справжня мама втекла.
А потім один паскудний хлопчина сказав мені: «Твою маму вбив один чоловік, відрізав їй голову». Я прийшла додому й розповіла батькові. Думала, він буде сміятися, скаже, що то дурня, а той пацан — просто гаденя... але тато сполотнів. І того-таки вечора вони з Синтією покликали мене вниз, всадовили у вітальні й розповіли правду.
— Все, що я знала, розвалилося на друзки,— тихо провадила Анна.— Хіба можна уявити, що в твоїй власній родині таке сталося? Я обожнювала Син. Правду кажучи, я з нею дружила більше, ніж з батьком. Аж тут дізналася, що вона мені не мама і що вони мені брехали — точніше, просто не казали правди.
Вони розповіли мені, що якось увечері мама вийшла з клініки та зникла. Останньою її бачила дівчина з реєстратури. Мама сказала, що йде до пабу, а йти туди було п’ять хвилин. Там на неї чекала найкраща подруга. Ця подруга — Уна Кеннеді — прочекала годину, а коли мама так і не прийшла, подумала, що вона просто забула про зустріч. Подзвонила до моїх батьків, але мами не було вдома. Батько зателефонував у клініку, але там уже було зачинено. Настала ніч. Мама не прийшла додому. Батько подзвонив у поліцію.
Її шукали багато місяців і не знайшли нічого. Жодного сліду, жодного доказу. Принаймні, так сказали тато й Син, але я потім читала інше.
Я питала в тата й Син, де батьки моєї мами. У відповідь почула, що вони померли. І це таки була правда: дід помер від серцевого нападу за кілька років по зникненню мами, а бабуся від інсульту за рік по тому. Мама була в них одна, тож я не мала з ким познайомитися, поговорити.
